падків зараження ВІЛ. Небезпека передачі ВІЛ при переливанні крові та її компонентів була доведена в США ще в 1982 р., а з 1983 р. тут вже стали застосовувати методи стерилізації компонентів і препаратів крові, при якій ВІЛ і всі інші віруси гинули. З 1985 р. в деяких країнах почали проводити скринінг донорської крові на ВІЛ, що різко знизило небезпеку передачі ВІЛ-інфекції при переливанні крові. У нашій країні такий скринінг донорської крові проводиться з 1986 р.
Водночас ясно, що огляд донорів крові (і інших тканин і органів) методом виявлення антитіл до ВІЛ не може дати 100%-ної гарантії незаражених крові - в силу існування «прихованого періоду циркуляції вірусу» . Обстеження більше 100 тис. донорів на ВІЛ, проведене в Гематологічному науковому центрі РАМН, показало, що 1% донорських зразків дає в иммуноферментном аналізі первинну позитивну реакцію, повторний же аналіз цим методом скоротив число позитивних реакцій в 5 разів (до 0,2%) . Ризик можна було б практично звести до нуля, якби тестування донорів на ВІЛ проводили через 2-3 місяці після забору крові, яку до цього моменту зберігали б у законсервованому вигляді. Однак такий підхід пов'язаний із додатковими фінансовими витратами і в нашій країні не використовується.
Деяке зниження ризику передачі ВІЛ-інфекції з донорською кров'ю станеться тоді, коли донорська служба в нашій країні відмовиться від використання послеабортной і плацентарної крові. При використанні двох останніх джерел заготівлі крові відсутній фактор особистої відповідальності людини, що виступає в ролі донора. Справді, донор, який здає кров на основі добровільного усвідомленої згоди, сам оцінює, чи траплялося з ним що-небудь, що несе в собі небезпеку інфікування ВІЛ. Моральним обов'язком медпрацівників донорської служби є консультування донорів з метою актуалізації фактора особистої відповідальності.
Найбільш відомий випадок масового (близько 1000 осіб) зараження ВІЛ через переливання донорської крові, що мав місце у Франції в середині 80-х років. У першій половині 80-х років, коли в багатьох інших країнах вже почалося поширення ВІЛ-інфекції (насамперед у маргінальних соціальних групах), у Франції четверта частина всієї донорської крові збиралася у в'язницях. Першою причиною такої масштабної ятрогении експерти згодом визнали те, що обладнання, умови збору та зберігання крові, а також кваліфікація медиків тут були значно нижче, ніж у звичайних клініках.
Ще більш важливою причиною виявилося те, що влітку 1985 уряд Франції загальмувало мінімум на 3 місяці обов'язкове тестування на ВІЛ донорської крові. Це було відверто протекціоністський рішення, що мало на меті не допустити на французький ринок тест-системи американської фірми «Еббот», так як розробка французького тесту в знаменитому Інституті ім. Л.Пастера наближалася до завершення. Безпосередній винуватець «кров'яного справи» - директор Національного центру з переливання крові доктор М. Гаретта цинічно заявив: «Це буде коштувати життя 5-10 здоровим людям». Навіть з епідеміологічної точки зору тут була допущена груба помилка: після введення в серпні 1985 обов'язкового тестування донорської крові на ВІЛ дослідження показали, що зараженість крові, яка збирається в тюрмах, в 69 разів вища за ту, що заготовлюється в звичайних клініках. Що розгорівся у Франції скандал із зараженою ВІЛ кров'ю набув міжнародного характеру (наприклад, із зарубіжних закупі...