и чорне ) до емоційного умиротвореним Із Занурення у світ персонального буття ( Попіл ).
Лірічну героїню хвилюють значеннєві возможности власного персоналізованого віміру, вписаного в нерозрівне поле духовного зв'язку людини з усім світом. Вона шукає невловіму межу, что пролягає между годиною теперішнім и минулим.
світоглядно авторка віднайшла для себе місце в пространстве и часі, створі особливе середовище - ізоляцію від оточення, - и порінувші у життя своєї душі:
" І так добро мені в самоті:
самота - то гордість духу.
Це Нічого, что очі Вже НЕ ті
І що Вже ні батька, ні одного ..." [19, 103].
Хворобліво-екстатічне переживання блізькості, Порушення потягів та імпульсів Здійснює Вплив на псіхіку лірічної героїні. Світовідчуття самотньої жінки ґрунтується все ж на болісніх моментах з напластування трагізму. Безпосередно емоційна кризу зумовлює Нервові сплетіння псіхоаналітічного письма:
" Боже, великий. Ті,
что Створив моря, океани.
Покажи мені стібки,
Якими ще ходять люди,
Бо вокруг вовки, вовки.
Вітте їх серце студити ..." [19, 122].
Проти І надалі Єдиним віміром життя для Н. Лівіцької-холодної Було и залішається кохання, альо Вже НЕ амбіційно уявлення, а ретельно осмислення. Чоловік и коханець, что БУВ Головня співрозмовніком у збірці Вогонь и попіл, в Наступний збірках зринає в образі янгола, Який стояв за мною край дороги І доручив мене тихо йшов. ВІН одночасно Є І збудлівою Згадка про Минулі Любовні втіхи:
" спину на молитву сосни,
І мідний місяця таріль
протоці вниз напоєм млосно
и в серце вливши екстазі хміль ..." [19, 127-128].
У сімволічній Лінії життя - смерть Кохану відводіться особливе місце - над ЖИТТЯ І над смертю - у межах позачасу и позапростору. Ніні лірична героїня Н. Лівіцької-холодної - дійова особа в театрі космічному, идет крізь морок світовіх глибин raquo ;, Їй відкриті любови ненасітної скарби raquo ;. Широта и масштабність мислення дозволяють Говорити про природну, ненадуману філософічність поезії, даже коли мова идет про Цілком буденні явіща.
Світовідчуття самотньої жінки грунтується все ж на болісніх моментах з напластування трагізму. Безжально вівернуті назовні душевні боріння лірічної героїні. Поетеса Відверто Викладає думки, загліблюючісь у пріховані нетрі емоційно-психологічних пластів власної екзистенції:
" Тиша нав'язливо Брін.
Обплітає Павутина и цвіллю.
І здається - ще только мить -
І роззявіться паща Божевілля ..." [19, 61]
Виключно через індивідуально-суб єктівне сприйняттів, практично НЕ залежних від ЗОВНІШНІХ чінніків, вібудовується поетична концепція світу лірічної героїні и ее мікробуття в ньом. Субстанція жіночого єства як необхідна ськладової Усього земного єства присутности в поезії Н. Лівіцької-холодної, и вона в ее особіст мире природна и жива, дает можлівість існуваті в слові багатограннім буття, даже у стані самотності, у якому поетеса змушена перебуваті більшу часть свого життя.
Становище самотньої жінки - болісній процес, однак ВІН НЕ Випадкове, а Певнев мірою закономірній, продиктованих душевною необхідністю и Бажаном пізнаті ВЛАСНА суть. Переживання лірічної героїні підносять ее на висоті якогось морально-духовного перевтілення, коли уста промовляють: и весни мені ти НЕ Пригадую,/Не Бентеж Спок зріліх літ [19, 30]. Етап самотності формує відповідну філософію - пізнання свого духу, поиска шляху до Бога, відкрітття у Собі справжніх істин.
" Самотність - це безмежність, це воля,
це поклик безсмертя, що не забуття,
це - ш?? ях перекотиполе
через незбагненність життя ..." [19, 49]
Самотність - незмінна константа буття, сімволізована неможлівістю досягті рівновагі. Для світогляду авторки характерна така позиція: гармонія світу, Прийнятних для відстороненого від буденного життя трансцендентного осмислення, и сумнівність або неможлівість его з точки зору мізерної людської екзистенції.
У щірій и жівій вірі поетеса вбачає новий вимір мислення и духовного піднесення, что НЕ лишь відкріває шлях до Бога, а й становится тією незбагненною творч силою, яка веде до цілковітого превращение людського єства, до нового духовного бачення. Це и є шлях до людсь...
