Deprecated: preg_replace(): The /e modifier is deprecated, use preg_replace_callback instead in /var/www/ukrbukva/data/www/ukrbukva.net/engine/modules/show.full.php on line 555 DataLife Engine > Версия для печати > Література Латинської Америки
Главная > Новые рефераты > Література Латинської Америки

Література Латинської Америки


30-05-2013, 20:14. Разместил: tester1

Література Латинської Америки

роман латинський магічний реалізм

Латиноамериканська література - це література країн Латинської Америки, що утворять єдиний мовно-культурний регіон (Аргентина, Венесуела, Куба, Бразилія, Перу, Чилі, Колумбія, Мексика та ін.) Виникнення латиноамериканської літератури відноситься до 16., Коли в ході колонізації на континенті поширився мову завойовників. p align="justify"> У більшості країн поширення отримав іспанську мову, в Бразилії - португальська, в Гаїті - французька.

В результаті початок латиноамериканської іспаномовної літератури було покладено завойовниками, християнськими місіонерами, і, як наслідок, латиноамериканська література в той час була вторинна, тобто мала явний європейський характер, була релігійною, проповідницької чи носила публіцистичний характер. Поступово культура колонізаторів початку взаємодіяти з культурою корінного індіанського населення, а в ряді країн і з культурою негритянського населення - міфологією і фольклором вивезених з Африки рабів. Синтез різних культурних моделей тривав і після того, як на початку 19 ст. в результаті визвольних воєн і революцій утворилися незалежні республіки Латинської Америки. Саме до початку 19 ст. відноситься початок формування самостійних літератур в кожній країні з притаманною їм національною специфікою. У результаті: самостійні орієнтальні літератури латиноамериканського регіону досить молоді. У зв'язку з цим існує розмежування: латиноамериканська література 1) молода, існуюча як оригінальне явище з 19 століття, в основу її покладена література переселенців з Європи - Іспанії, Португалії, Італії та ін і 2) стародавня література корінних жителів Латинської Америки: індіанців ( ацтеки, інки, мальтекі), у яких існувала своя література, але ця оригінальна міфологічна традиція в даний час практично обірвалася і не розвивається.

Особливість латиноамериканської художньої традиції (т.зв. В«художнього кодуВ») в тому, що вона за своєю природою синтетична, утворена в результаті органічної сполуки самих різнорідних культурних пластів. Міфологічні універсальні образи, а також переосмислення європейські образи і мотиви в латиноамериканській культурі поєднуються з оригінальними індіанськими і власними історично сформованими традиціями. Різноманітні різнорідні і разом з тим універсальні образні константи присутні у творчості більшості латиноамериканських письменників, що становить єдиний фундамент індивідуальних художніх світів в рамках латиноамериканської художньої традиції і утворює неповторний образ світу, що формувався протягом п'ятисот років з часу відкриття Колумбом Нового Світу. Найбільш зрілі твори Маркеса, Фуентоса будуються на культурфилософской опозиції: В«Європа - АмерикаВ», В«Старий Світ - Новий СвітВ». p align="justify"> Література країн Латинської Америки, існуюча в основному на іспанською та португальською мовами, сфор...мувалася в процесі взаємодії двох різних багатих культурних традицій - європейської та індіанської. Література корінного населення Америки в деяких випадках продовжувала розвиватися і після іспанського завоювання. З збережених творів доколумбових літератур велика частина була записана ченцями - місіонерами. Так, до цих пір основним джерелом для вивчення літератури ацтеків залишається праця Фрая Б. де Саагуна В«Історія речей Нової ІспаніїВ», створений між 1570 і 1580 рр.. Збереглися і шедеври літератури народів майя, записані незабаром після конкісти: збірник історичних легенд і космогонічних міфів В«Пополь-ВухВ» і пророчі книги В«Чилам-БаламВ». Завдяки збиральної діяльності ченців до нас дійшли зразки В«доколумбовоїВ» перуанської поезії, що існувала в усній традиції. Їхня праця в тому ж 16 ст. доповнили два знаменитих хроніста індіанського походження - Інка Гарсіласо де Ла Вега і Ф. Г. Пома де Айала.

Первинний пласт латиноамериканської літератури іспанською мовою складають щоденники, хроніки та повідомлення (т.зв. реляції, тобто донесення про військові дії, дипломатичних переговорах, опис бойових дій та ін) самих першопрохідців і конкістадорів. Свої враження про нововідкритих землях Христофор Колумб виклав у В«Щоденнику першої подорожіВ» (1492-1493) і трьох листах-донесеннях, адресованих іспанської королівської подружжю. Колумб нерідко інтерпретує американські реалії у фантастичному ключі, відроджуючи численні географічні міфи та легенди, переповнювали західноєвропейську літературу з часів античності до 14 ст. Відкриття і завоювання ацтекської імперії у Мексиці відображено в п'яти листах-донесеннях Е. Кортеса, відправлених імператору Карлу V між 1519 і 1526 рр.. Солдат із загону Кортеса, Б. Діас дель Кастільо, описав ці події в В«Справжньою історії завоювання Нової ІспаніїВ» (1563), однієї з найкращих книг епохи конкісти. У процесі відкриття земель Нового Світу у свідомості конкістадорів відроджувалися і переиначивались старі європейські міфи та легенди, з'єднані з індіанськими переказами (В«Джерело вічної молодостіВ», «ѳм міст сиволовВ», В«ЕльдорадоВ» та ін.) Наполегливий пошук цих міфічних місць визначив весь хід конкісти і, до деякої міри, ранню колонізацію територій. Ряд літературних пам'яток епохи конкісти представлений докладними свідченнями учасників таких експедицій. Серед творів цього роду найбільший інтерес викликають знаменита книга В«Аварії корабляВ» (1537) А. Кабеса де Ваки, який за вісім років поневірянь першим з європейців перетнув північноамериканський материк у західному напрямку, і В«Оповідання про нововідкритих достославний великої ріки АмазонкиВ» Фрая Г. де Карвахаля.

Інший корпус іспанських текстів цього періоду складають хроніки, створені іспанськими, іноді індіанськими історіографами. Гуманіст Б. де Лас Касас в В«Історії ІндійВ» першим піддав критиці конкісту. 1590 г. єзуїт Х. де Акоста опублікував В«Природну і моральну історію ІндійВ». У Бр...азилії Г. Соарес де Соуза написав одну з найбільш інформативних хронік цього періоду - В«Опис Бразилії в 1587 році, або Звістка про БразиліїВ». Біля витоків бразильської літератури варто також єзуїт Ж. де Аншьета, автор хронікальних текстів, проповідей, ліричних віршів і релігійних п'єс (ауто). Самими значними драматургами 16 в. були Е. Фернандес де Еслайа, автор релігійних і світських п'єс, і Х. Руїс де Аларкон. Вищими досягненнями в жанрі епічної поезії стали поема В«Велич МексикиВ» (1604) Б. де Бальбуени, В«Елегії про славетних мужів ІндійВ» (1589) Х. де Кастельянос і В«АрауканаВ» (1569-1589) А. де Ерсільі-і- Суніга, де описано завоювання Чилі.

У колоніальний період література Латинської Америки була орієнтована на літературні тенденції, популярні в Європі (тобто в метрополії). Естетика іспанського золотого століття, зокрема бароко, швидко проникла в інтелектуальні кола Мексики і Перу. Один з кращих творів латиноамериканської прози 17 ст. - Хроніка колумбійця Х. Родрігеса фрейле В«Ель КарнероВ» (1635) за стилем швидше художнє, ніж історіографічне твір. Ще виразніше художня установка проявилася в хроніці мексиканця К. Сігуенса-і-Гонгори В«Поневіряння Алонсо РаміресаВ», вигаданої історії потерпілого корабельну моряка. Якщо прозаїки 17 ст. так і не змогли вийти на рівень повноцінного художнього письма, зупинившись на півдорозі між хронікою і романом, то поезія цього періоду досягла високого ступеня розвитку. Мексиканська черниця Хуана Інес де Ла Крус (1648-1695), найбільша фігура літератури колоніальної епохи, створила неперевершені зразки латиноамериканської барокової поезії. У перуанській поезії 17 ст. філософська і сатирична орієнтація домінувала над естетичної, що проявилося у творчості П. де Перальта Барнуево і Х. дель Вальє-і-Кавьедес. У Бразилії найзначнішими письменниками даного періоду були А. Вієйра, що складав проповіді і трактати, і А. Фернандес Брандоне, автор книги В«Діалог про пишність БразиліїВ» (1618). p align="justify"> Процес становлення креольського самосвідомості до кінця 17 ст. придбав виразний характер. Критичне ставлення до колоніального суспільству і необхідність його перебудови виражені в сатиричній книзі перуанця А. Карра де Ла Вандер В«Поводир сліпих мандрівниківВ» (1776). Той же просвітницький пафос стверджував еквадорець Ф. Х. Е. де Санта Крус-і-Еспехо в книзі В«Новий Лукіан з Кіто, або Пробудітель умівВ», написаної в жанрі діалогу. Мексиканець Х.Х. Фернандес де Лісарді (1776-1827) свій шлях у літературі починав як поет-сатирик. У 1816 він опублікував перший латиноамериканський роман - В«Перікільо СарньентоВ», де в рамках жанру пикарески висловив критичні соціальні ідеї. Між 1810-1825 рр.. в Латинській Америці розгорнулася Війна за незалежність. У цю епоху найбільшого суспільного резонансу досягла поезія. Примітний приклад використання классицистськой традиції являють героїчна ода В«Пісня Болівару, або Перемога при ХунініВ» еквадорця Х.Х. Ольмедо. Духовним і... літературним лідером руху за незалежність став А. Бельо, який прагнув у своїй поезії відобразити латиноамериканську проблематику в традиціях неокласицизму. Третім з найбільш значних поетів того періоду був Х.М. Ередіа (1803-1839), поезія якого стала перехідним етапом від неокласицизму до романтизму. У бразильській поезії 18 в. філософія просвітництва поєднувалася зі стилістичними новаціями. Найбільшими її представниками були Т.А. Гонзага, М.І. да Сільва Альваренга і І.Ж. да Альваренга Пейшото.

У першій половині 19 ст. у латиноамериканській літературі переважав вплив європейського романтизму. Культ індивідуальної свободи, відмова від іспанської традиції і оновлений інтерес до американської тематиці були тісно пов'язані з ростом самосвідомості розвивалися націй. Конфлікт між європейськими цивілізаційними цінностями і реальністю нещодавно скинули колоніальне ярмо американських країн закріпився в опозиції В«варварство - цивілізаціяВ». Найбільш гостро і глибоко цей конфлікт відбила аргентинська історична проза в знаменитій книзі Д.Ф. Сарм'єнто В«Цивілізація і варварство. Життєпис Хуана Факундо Кироги В»(1845), у романі Х. МармольВ« Амалія В»(1851-1855) і в оповіданні Е. ЕчеверріїВ« Бійня В»(бл. 1839). У 19 в. в латиноамериканській культурі створювалося безліч романтичних творів. Кращі зразки цього жанру представляють В«МаріяВ» (1867) колумбійця Х. Ісаакса, роман кубинця С. Вільяверде В«Сесілія ВальдесВ» (1839), присвячений проблемі рабства, і роман еквадорця Х. Л. Заходи В«куманди, або Драма серед дикунівВ» ( 1879), який відбив інтерес латиноамериканських письменників до індіанської тематики. У зв'язку з романтичним захопленням місцевим колоритом в Аргентині та Уругваї виникло оригінальне напрямок - гаучістская література (від г ГЎ учо). Гаучо - це природна людина (В«людина-звірВ»), що живе в гармонії з дикою природою. На цьому тлі - проблема В«варварство - цивілізаціяВ» і пошук ідеалу гармонії людини з природою. Неперевершеним зразком гаучістской поезії стала ліро-епічна поема аргентинця Х. Ернандеса В«Гаучо Мартін ФьерроВ» (1872).

Тема гаучо знайшла своє повне вираження в одному з найвідоміших творів аргентинської прози - роман Рікардо Гуіральдеса В«Дон Сегундо СомбраВ» (1926), де представлений образ благородного вчителя-гаучо.

Крім гаучістской літератури в аргентинській літературі також є твори, написані в особливому жанрі танго. У них дія переноситься з пампи і сельви в місто і його передмістя і в результаті з'являється новий маргінальний герой, спадкоємець гаучо - житель околиць і передмість великого міста, бандит, куме-компадріто з ножем і гітарою в руках. Особливості: настрій надриву, перепади емоцій, герой завжди В«позаВ» і В«протиВ». Одним з перших до поетики танго звернувся аргентинський поет Еварсіто Карр. Вплив танго на аргентинську літературу першої половини ХХ ...ст. значно, представники різних напрямків випробували його вплив, особливо яскраво поетика танго проявилася у творчості раннього Борхеса. Сам Борхес називає своє раннє творчість В«міфологією передмістяВ». У Борхеса перш маргінальний герой передмість перетворюється на національного героя, він втрачає свою відчутність і перетворюється на архетипний образ-символ. p align="justify"> Зачинателем і найбільшим представником реалізму в латиноамериканській літературі був чилієць А. Блест Гана (1830-1920), а натуралізм знайшов своє найкраще втілення в романах аргентинця Е. Камбасереса В«Посвист шалапутаВ» (1881-1884) і В«Без метиВ» (1885).

Найбільшою фігурою латиноамериканської літератури 19 в. став кубинець Х. Марті (1853-1895), видатний поет, мислитель, політичний діяч. Більшу частину життя він провів у вигнанні і загинув, беручи участь у війні за незалежність Куби. У своїх творах він стверджував концепцію мистецтва як соціальної дії і заперечував будь-які форми естетства і елітарності. Марті опублікував три збірки віршів - «³льні віршіВ» (1891), В«ІсмаелільоВ» (1882) і В«Прості віршіВ» (1882). p align="justify"> Його поезії властиві напруженість ліричного почуття і глибина думки при зовнішній простоті і ясності форми.

В останні роки 19 в. в Латинській Америці заявив про себе модернізм. Сформований під впливом французьких парнасців і символістів, іспаноамериканського модернізм тяжів до екзотичної образності і проголошував культ краси. Початок цього руху пов'язують із публікацією збірки віршів В«ЛазурВ» (1888) нікарагуанського поета Рубена Дарі'о (1867-1916). У плеяді його численних послідовників виділяються аргентинець Леопольд Лугонес (1874-1938), автор символістського збірки В«Золоті гориВ» (1897), колумбієць Х. А. Сильва, болівієць Р. Хаймес Фрейре, який створив етапну для всього руху книгу В«Варварська КасталіяВ» ( 1897), уругвайці Дельміра Агустін і Х. Еррера-і-Рейссіг, мексиканці М. Гутьєррес Нахера, А. Нерво і С. Діас Мирон, перуанці М. Гонсалес Прада і Х. Сантос Чокан, кубинець Х. дель Касаль. Кращим зразком модерністської прози став роман В«Слава дона РаміроВ» (1908) аргентинця Е. Ларетти. У бразильській літературі нове модерністської самосвідомість знайшло вище вираження в поезії А. Гонсалвіс Ді `аса (1823-1864). p align="justify"> На рубежі 19-20 ст. поширення отримав жанр повісті, короткого роману, новели (побутова, детективна), які ще не досягли високого рівня. У 20-х рр.. ХХ століття формувалася т.зв. перша романна система. Роман був представлений в основному жанрами соціально-побутового і соціально-політичного роману, цим романам ще не вистачало складного психологічного аналізу, узагальнення, і в результаті романна проза того часу не дала значних імен. Найбільшим представником реалістичного роману другої половини 19 в. став Ж. Машшаду де Ассіс. Глибокий вплив парнаської школи в Бразилії позначилося у творчості поетів А. ді Олівейри і Р. Коррейї, а впливом ф...ранцузького символізму відзначена поезія Ж. да Крус-і-Соузи. При цьому бразильський варіант модернізму радикально відрізняється від іспаноамериканського. Бразильський модернізм зародився на початку 1920-х років на схрещенні національних соціокультурних концепцій з авангардними теоріями. Засновниками та духовними лідерами цього руху стали М. ді Андраді (1893-1945) і О. ді Андраді (1890-1954). p align="justify"> Глибокий духовний криза європейської культури на рубежі століть змусив багатьох європейських художників звернутися до країн В«третього світуВ» у пошуках нових цінностей. Зі свого боку латиноамериканські письменники, які жили в Європі, ввібрали і широко розповсюдили ці тенденції, які багато в чому визначили характер їхньої творчості після повернення на батьківщину і розвиток нових літературних напрямів в Латинській Америці. p align="justify"> Чилійська поетеса Габріела Містраль (1889-1957) перша з латиноамериканських літераторів отримала Нобелівську премію (1945). Однак на тлі латиноамериканської поезії першої половини 20 ст. її лірика, проста тематично і за формою, сприймається швидше як виняток. З 1909 р., коли Леопольд Лугонес опублікував збірку В«Сентиментальний ЛунарВ», розвиток Л.-А. поезії пішло зовсім іншим шляхом.

Відповідно до основоположним принципом авангардизму мистецтво розглядалося як творіння нової реальності і противополагалось наслідувальному (тут - мимесис) відображенню дійсності. Ця ідея склала стрижень креасіонізма - напрямки, створеного чилійським поетом Вінсенте Уйдобро (1893-1948) після його повернення з Парижа. Вінсент Уйдобро брав активну участь у дадаїстську русі. p align="justify"> Його називають предтечею чилійського сюрреалізму, при цьому дослідники відзначають, що він не брав двох основ руху - автоматизму і культу сновидінь. В основі цього напрямку лежить уявлення про те, що художник створювати світ, відмінний від реального. Найвідомішим чилійським поетом став Пабло Неруда (1904, Парраль -1973, Сантьяго. Справжнє ім'я - Нефталі Рікардо Рейес Басуальто), лауреат Нобелівської премії 1971 Іноді поетична спадщина (43 збірника) Пабло Неруди намагаються трактувати як сюрреалістичне, але це спірне питання. З одного боку зв'язок із сюрреалізмом поезії Неруди існує, з іншого - він стоїть поза літературних угруповань. Крім зв'язку з сюрреалізмом Пабло Неруда відомий як вкрай політично ангажований поет. p align="justify"> У середині 1930-х рр.. заявив про себе найбільший мексиканський поет 20 в. Октавіо Пас (р. 1914), лауреат Нобелівської премії (1990). У його філософській ліриці, побудованої на вільних асоціаціях, синтезовані поетика Т. С. Еліота і сюрреалізм, індіанська міфологія і східні релігії. p align="justify"> В Аргентині авангардні теорії втілилися в русі ультраїстів, що бачили в поезії набір помітних метафор. Одним із зачинателів і найбільшим представником цієї течії був Хорхе Луїс Борхес (1899-1986). На Антильських островах пуерторіканець Л. скотарство Мат...ос (1899-1959) і кубинець Н. Гільєн (1902-1989) встали на чолі негризма - загальноконтинентальної літературної течії, покликаного виявити і затвердити афроамериканський пласт латиноамериканської культури. Негрістское протягом знайшло відображення у творчості раннього Алехо Карпентьєра (1904, Гавана - 1980, Париж). Карпентьер народився на Кубі (його батько - француз). Його перший роман В«Екуе-Ямба-О!В» Був розпочатий на Кубі в 1927 р., написаний у Парижі і вийшов у Мадриді в 1933 р. Під час роботи над романом Карпентьер жив у Парижі і брав безпосередню участь у діяльності групи сюрреалістів. У 1930 р. Карпентьер серед інших підписує бретоновской памфлет В«ТрупВ». На тлі сюрреалістськими захоплення В«чудеснимВ» Карпентьер досліджує африканське світовідчуття як втілення інтуїтивного, дитячого, наївного сприйняття життя. Незабаром Карпеньера зараховують до В«інакомислячихВ» в ряду сюрреалістів. У 1936 р. він сприяє від'їзду Антонена Арто до Мексики (пробув там близько року), а незадовго до Другої світової війни сам повертається на Кубу, до Гавани. При правлінні Фіделя Кастро Карпентьер зробив блискучу кар'єру дипломата, поета і романіста. Найвідоміші його романи - В«Століття ОсвітиВ» (1962) і В«Мінливості методуВ» (1975). p align="justify"> На авангардистської основі формувалася творчість одного з найбільш самобутніх латиноамериканських поетів 20 в. - Перуанця Сесара Вальєхо (1892-1938). Від перших книг - В«Чорні герольдиВ» (1918) і В«ТрільсеВ» (1922) - до збірки В«людяний віршіВ» (1938), опублікованого посмертно, його лірика, відзначена чистотою форми і глибиною змісту, висловлювала хворобливе відчуття розгубленості людини у сучасному світі , скорботне почуття самотності, що знаходить розраду лише в братській любові, зосередженість на темах часу і смерті.

З поширенням авангардизму в 1920-і рр.. латиноамериканська. драматургія орієнтувалася на основні європейські театральні тенденції. Аргентинець Р. Арльт і мексиканець Р. Усіглі написали ряд п'єс, в яких виразно протягало вплив європейських драматургів, зокрема Л. Пірандело і Дж. Б. Шоу. Пізніше в Л.-А. театрі переважав вплив Б. Брехта. Із сучасних Л.-А. драматургів виділяються Е. Карбальідо з Мексики, аргентинка Грісельда ГАМБАР, чилієць Е. Вольфф, колумбієць Е. Буенавентура і кубинець Х. Триана.

Регіональний роман, що розвивався в першій третині 20 в., був зосереджений на зображенні місцевої специфіки - природа, гаучо, латифундисти, провінційного масштабу політики і т. п.; або він відтворював події національної історії (наприклад, події Мексиканської революції). Найбільшими представниками цього напряму були уругваєць О. Кирога і колумбієць Х. Е. Рівера, що описали жорстокий світ сельви; аргентинець Р. Гуіральдес, продовжувач традицій гаучістской літератури; зачинатель мексиканського роману революції М. Асуела і знаменитий венесуельський прозаїк Ромуло Гальєгос (був президентом Венесуели в 1947-1948 рр..). Ромуло Га...льєгос відомий завдяки романам В«Доньє БарбаріВ» і В«КантаклароВ» (на думку Маркес, найкраща книга Гальєгоса). p align="justify"> Поряд з регіоналізмом в прозі першої половини 19 ст. розвивався індіхенізм - літературний напрям, покликане відобразити сучасний стан індіанських культур та особливості їх взаємодії з світом білих людей. Самими представницькими фігурами іспаноамериканського індіхенізма були еквадорець Х. Икаса, автор відомого роману В«УасіпунгоВ» (1934), перуанці С. Алегрия, творець роману В«У великому і чужому світіВ» (1941), і Х.М. Аргедас, який відбив ментальність сучасних кечуа в романі В«Глибокі рікиВ» (1958), мексиканка Росаріо Кастельянос і лауреат Нобелівської премії (1967) гватемалський прозаїк і поет Мігель Анхель Астуріас (1899-1974). Мігеля Анхеля Астуріаса знають насамперед як автора роману В«Сеньйор ПрезидентВ». Думки з приводу цього роману розділилися. Наприклад, Маркес вважає, що це один з найгірших романів, створених в Латинській Америці. Крім великих романів Астуріас писав і твори меншого обсягу, напр., В«Легенди ГватемалиВ» та багато інших, які зробили його гідним Нобелівської премії. p align="justify"> Початок В«нового латиноамериканському романомВ» було покладено наприкінці 30-х рр.. ХХ століття, коли Хорхе Луїс Борхес у своїй творчості досягає синтезу латиноамериканських і європейських традицій і приходить до свого власного оригінального стилю. Фундамент об'єднання різних традицій в його творчості - загальнолюдські універсальні цінності. Поступово латиноамериканська література набуває рис світової літератури і меншою мірою стає регіональної, в центрі її уваги знаходяться універсальні, загальнолюдські цінності, і в результаті романи стають все більш філософськими. p align="justify"> Після 1945 року прогресує тенденція, пов'язана із загостренням в Латинській Америці національно-визвольної боротьби, в результаті якої країни Латинської Америки отримали справжню незалежність. Успіхи Мексики та Аргентини в економічному плані. Кубинська народна революції 1959 р. (лідер - Фідель Кастро). Саме тоді виникає нова латиноамериканська література. На 60-і рр.. доводиться т.зв. В«БумВ» латиноамериканської літератури в Європі як логічний наслідок Кубинської революції. До цієї події в Європі про Латинській Америці мало або взагалі нічого не знали, сприймали ці країни як далекі відсталі країни В«третього світуВ». В результаті видавництва в Європі і в самій Латинській Америці відмовлялися друкувати латиноамериканські романи. Наприклад, Маркес, написавши свою першу повість В«Опале листяВ» близько 1953 р., був змушений чекати близько чотирьох років, поки її опублікують. Після кубинської революції європейці і північноамериканці відкрили для себе не тільки раніше нікому не відому Кубу, але і цієї на хвилі інтересу до Кубі всю Латинську Америку і разом з нею її літературу. Латиноамериканська проза існувала задовго до буму на неї. Хуан Рульфо опублікував В«Педро ПарамоВ» в 1955 р.; Карлос Фуентес представив В«...Край безхмарною ясностіВ» у той же самий час; Алехо Карпентьєр задовго до того опублікував свої перші книги. На хвилі латиноамериканського буму через Париж і Нью-Йорк, завдяки позитивним відгуками європейських і північноамериканських критиків, латиноамериканські читачі зробили відкриття і усвідомили, що у них є власна, оригінальна, що представляє цінність література. p align="justify"> У другій половині ХХ ст. на місце локальної романної системи приходить концепція інтегральної системи. Колумбійський прозаїк Габріель Гарсіа Маркес вводить термін В«тотальнийВ» або В«інтегруючий романВ». Такий роман повинен включати в себе різноманітну проблематику і представляти собою синкретизм жанру: злиття елементів філософського, психологічного, фантастичного роману. Ближче до початку 40-х рр.. ХХ століття теоретично оформляється сама концепція нової прози. Латинська Америка намагається усвідомити себе як певну індивідуальність. Нова література включає в себе не тільки магічний реалізм, розвиваються інші жанри: соціально-побутової, соціально-політичний роман, і нереалістичні напрями (аргентинці Борхес, Кортасар), але все-таки провідний метод - магічний реалізм. В«Магічний реалізмВ» у латиноамериканській літературі пов'язаний з синтезом реалізму та фольклорно-міфологічних уявлень, причому реалізм сприймається як фантастика, а казкові, чудові, фантастичні явища як реальність, навіть більш речова, ніж сама реальність. Алехо Карпентьєр: В«Багаторазова і суперечлива дійсність Латинської Америки сама генеруєВ« чудесне В»і треба лише зуміти відобразити його в художньому словіВ». p align="justify"> Починаючи з 1940-х рр.. істотний вплив на латиноамериканських письменників почали чинити європейці Кафка, Джойс, А. Жид і Фолкнер. Однак у латиноамериканській літературі формальні експерименти, як правило, поєднувалися з соціальною проблематикою, а іноді з відкритою політичною заангажованістю. Якщо регіоналісти і індіхеністи воліли зображувати сільську середу, то в романах нової хвилі переважає міський, космополітичний фон. Аргентинець Р. Арльт показав у своїх творах внутрішню неспроможність, пригніченість і відчуженість городянина. Та ж похмура атмосфера панує в прозі його співвітчизників - Е. Мальє (р. 1903) і Е. Сабато (р. 1911), автора роману В«Про героїв і могилахВ» (1961). Безрадісну картину міського життя малює уругваєць Х. До Онетті в романах В«КриницяВ» (1939), В«Коротка життяВ» (1950), В«Хунта скелетівВ» (1965). Борхес, один з найзнаменитіших письменників сучасності, занурився у самодостатній метафізичний світ, створений грою логіки, сплетінням аналогій, протиборством ідей впорядкованості й хаосу. У другій половині 20 в. Л.-А. література пред'явила неймовірне багатство і різноманітність художньої прози. У своїх оповіданнях і романах аргентинець Х. Кортасар досліджував межі реальності й фантазії. Перуанець Маріо Варгас Льоса (р. 1936) виявляв внутрішній зв'язок Л.-А. корупції та насильства з В«мачистськихВ» комплексом (мачо). Мек...сиканець Хуан Рульфо, один з найбільших письменників цього покоління, в збірці оповідань «гвнина у вогніВ» (1953) і романі (повісті) В«Педро ПарамоВ» (1955) розкрив глибокий міфологічний субстрат, що визначає сучасну дійсність. Роман Хуана Рульфо В«Педро ПарамоВ» Маркес називає якщо не найкращий, не самий розлогий, не найзначніший, то найпрекрасніший з усіх романів, які коли-небудь були написані на іспанською мовою. Маркес говорить про себе, що якби це він написав В«Педро ПарамоВ», то ні про що не дбав би і не став би нічого більше писати до кінця життя. p align="justify"> Дослідженню національного характеру присвятив свої твори всесвітньо відомий мексиканський романіст Карлос Фуентес (р. 1929). На Кубі Х. Лесама Ліма відтворив процес художньої творчості в романі Рай (1966), тоді як Алехо Карпентьєр, один із зачинателів В«магічного реалізмуВ», в романі В«Століття ОсвітиВ» (1962) поєднав французький раціоналізм з тропічної чуттєвістю. Але самим В«магічнимВ» з Л.-А. письменників по праву вважається автор знаменитого роману В«Сто років самотностіВ» (1967) колумбієць Габріель Гарсія Маркес (р. 1928), лауреат Нобелівської премії 1982. Широку популярність придбали також такі Л.-А. романи, як В«Зрада Ріти ХейвортВ» (1968) аргентинця М. Пуїга, В«Три сумних тиграВ» (1967) кубинця Г. Кабрери Інфантові, В«Непристойна птах ночіВ» (1970) чилійця Х. Доносо та ін

Найбільш цікавий твір бразильської літератури в жанрі документальної прози - книга В«СЕРТАНВ» (1902), написана журналістом Е. да Кунья. Сучасну художню прозу Бразилії представляють Жоржі Амаду (р. 1912), творець безлічі регіональних романів, відзначених почуттям причетності соціальних проблем; Е. Верісіму, який відбив міське життя в романах В«Пер екресткі В»(1935) іВ« Залишається тільки мовчання В»(1943); і найбільший бразильський письменник 20 ст. Ж. Роза, який у своєму знаменитому романі В«Стежки великого СЕРТАНВ» (1956) розробив особливий художній мова для передачі психології мешканців обширних бразильських напівпустель. З інших бразильських романістів слід згадати Ракел ді Кейрош (В«Три МаріїВ», 1939), Кларіс Ліспектор (В«Година зіркиВ», 1977), М. Соуза (В«ГалвешВ», В«Імператор АмазоніїВ», 1977) і Неліда Піньон (В«Тепло речей В», 1980).

Магічний реалізм - термін, який використовується в латиноамериканській критиці і культурології на різних смислових рівнях. У вузькому сенсі розуміється як течія в латиноамериканській літературі ХХ ст., Іноді трактується в онтологічному ключі - як іманентна константа латиноамериканського художнього мислення. Магічна література виникла і функціонує досі в межах певного культурного регіону: це країни Карибського басейну і Бразилія. Виникла ця література задовго до того, як до Латинської Америки були привезені африканські раби. Перший шедевр магічною літератури - це В«Щоденник Христофора КолумбаВ». Початкова схильність країн карибського регіону до фантастичного, магічному світосприйняттям тільки зміцни...лася завдяки негритянському впливу, африканське магічне злилося з уявою індіанців, що жили тут до Колумба, а також з фантазією андалузцев і вірою в надприродне, властивої галісійців. З цього синтезу виникло специфічне латиноамериканське зображення дійсності, особлива (В«іншаВ») література, живопис і музика. Афрокубінская музика, каліпсо або ритуальні пісні Тринідаду співвідносяться з магічною латиноамериканської літературою, а також, наприклад, з живописом Вільфредо Лама, все це - естетичні вираження однієї і тієї ж реальності. p align="justify"> Сама історія терміна В«магічний реалізмВ» відображає істотне властивість латиноамериканської культури - пошук В«свогоВ» в В«чужомуВ», тобто запозичення західноєвропейських моделей і категорій і пристосування їх для вираження власної самобутності. Формулу магічний реалізм вперше застосував німецький мистецтвознавець Ф. Ро в 1925 р. по відношенню до авангардистської живопису. Вона активно використовувалася європейської критикою на 30-і рр.., Але пізніше зникла з наукового вжитку. У Латинській Америці її відродив в 1948 р. венесуельський письменник і критик А. Услар-П'єтро для характеристики своєрідності креольської літератури. Найбільшого поширення термін отримав в 60-70-і рр.., В період В«бумуВ» латиноамериканського роману. Поняття магічного реалізму знаходить доцільність тільки в тому випадку, якщо застосовується стосовно конкретного кола творів латиноамериканської літератури 20 в., Які мають ряд специфічних рис, принципово відрізняють їх від європейського міфологізма і фантастики. Ці риси, які втілилися в перших творах магічного реалізму - повісті Алехо Карпентьєра Царство земне і романі Мігеля Анхеля Астуріаса Маїсові люди (обидва - 1949), такі: героями творів магічного реалізму, як правило, є індіанці або афроамериканці (негри); як виразників латиноамериканської самобутності вони розглядаються як істоти, що відрізняються від європейця іншим типом мислення та світосприйняття. Їх дораціональное свідомість і магічне світобачення робить проблематичним або просто неможливим їх взаєморозуміння з білою людиною; в героях магічного реалізму особистісне начало приглушено: вони виступають як носії колективного міфологічної свідомості, яке стає головним об'єктом зображення і тим самим твір магічного реалізму набуває рис психологічної прози; письменник систематично замінює свій погляд цивілізованої людини поглядом примітивного людини і намагається показати дійсність через призму міфологічної свідомості. В результаті дійсність піддається різного роду фантастичним перетворенням.

У ХХ в. поетика і художні принципи магічного реалізму в чималому ступені склалися під впливом європейського авангардизму, в першу чергу французького сюрреалізму. Загальний інтерес до первісного мисленню, магі...ї, примітиву, характерний для західноєвропейської культури 1-й третині ХХ ст., Стимулював інтерес латиноамериканських письменників до індіанців і афроамериканців. Всередині європейської культури була створена концепція принципової відмінності дораціоналістіческого міфологічного мислення від раціоналістичного цивілізованого. У авангардистів латиноамериканські письменники запозичували деякі принципи фантастичного перетворення дійсності. Разом з тим у відповідності з логікою розвитку всієї латиноамериканської культури всі ці запозичення були перенесені у власну культуру, переосмислені в ній і пристосовані для вираження саме латиноамериканського світобачення. Якийсь абстрактний дикун, втілення абстрактного міфологічного мислення, у творах магічного реалізму знайшов етнічну конкретність; концепція різних типів мислення була спроектована на культурне та цивілізаційне протистояння країн Латинської Америки і Європи; сюрреалістичний вигаданий сон (В«чудеснеВ») змінився реально існуючим у свідомості латиноамериканця міфом. Т.ч. ідеологічну основу магічного реалізму склало прагнення письменника виявити і затвердити самобутність латиноамериканської дійсності і культури, ототожнюється з міфологічним свідомістю індіанця або афроамериканця.

Риси магічного реалізму:

Опора на фольклор і міфологію, які діляться за етносам: на власне американський, іспанська, індіанський, афрокубінская. У прозі Маркеса безліч фольклорно-міфологічних мотивів як індіанських, афрокубінская, так і античних, іудейських, християнських, причому християнські мотиви можуть поділяються на канонічні і регіональні, тому що в Латинській Америці у кожній місцевості є своя святая або святий.

Елементи карнавалізаціі, яка передбачає відмову від чітких меж між В«низькимВ» сміхової і В«високимВ», серйозним трагічним початком.

Використання гротеску. Романи Маркеса і Астуріаса дають свідомо перекручену картину світу. Деформація часу і простору. p align="justify"> Культурологічний характер. Як правило, центральні мотиви універсальні і відомі широкому колу читачів - як латиноамериканцям, так і європейцям. Іноді ці образи свідомо перекручуються, іноді вони стають свого роду будівельним матеріалом для створення тієї чи іншої ситуації (Нострадамус в В«Сто років самотностіВ» Маркеса). p align="justify"> Використання символіки.

Опора на реальні життєві історії.

Використання прийому інверсії. Рідко зустрічається лінійна композиція тексту, найчастіше інверсійна. У Маркеса інверсія може перемежовуватися з прийомом В«матрьошкиВ»; у Карпентьєра інверсія найбільш часто проявляється у відступах культурологічного характеру; у Бастоса, напр., Роман починається з середини. p align="justify"> Многоуровневость.

Необароко.

Омар Калабрезе у книзі В«Необароко: Знак часівВ» називає характерні принципи необароко:

1) естетика повторень: повторення одних і тих же елементів веде до нарощування нових смислів завдяки рваним, нерегулярному ритму цих повторень;

2) естетика надлишку: експерименти по розтяжності природних і культурних кордонів до останніх меж (можуть виражатися в гіпертрофованої тілесності героїв, гіперболічної "вещності" стилю, монструозність персонажів і оповідача ; космічних і міфологічних наслідки побутових подій; метафоричної надмірності стилю);

) естетика фрагментарності: перенесення акценту з цілого на деталь і/або фрагмент, надмірність деталей, "при якій деталь фактично стає системою";

) ілюзія хаотичності: домінування "безформних форм", "картки"; уривчастість, нерегулярність як пануючі композиційні принципи, що з'єднують нерівнозначні і різнорідні тексти в єдиний метатекст; нерозв'язність колізій, що утворюють, у свою чергу, систему "вузлів" і "лабіринтів": задоволення від рішення заміщується "смаком втрати і загадки", мотиви порожнечі і відсутності.



Вернуться назад