тину відсотків по державному боргу, однак в 1893 році воно вже не в змозі було надати будь-яку допомогу, і більше того, саме вдався до короткочасних позик у банків. У 1907 році Казначейству, правда, знову вдалося допомогти, але кошти, якими воно реально мало в своєму розпорядженні, були дуже невеликі, тому що левова частка вільних фондів була розміщена в банках ще до настання кризи.
Заключний" акорд" набирав силу руху за банківську реформу про-звучав під час кризи 1907. Сподівання більшості зводилися до створення якоїсь орга-нізації, здатної надати резервні кошти в умовах паніки. Симпатії влади схилялися до організації центрального емісійного резервного установи, однак, навіть після банківської кризи 1907 опозиція федеральному централізму була усе ще дуже сильна, що послужило основою для прийняття в 1908 році так званого Олдріча-Вріланд (Aldrich-Vreeland Act of 1908), яким дозволялося використання банками як забезпечення додаткової емісії будь-яких цінних паперів крім облігацій, включаючи комерційні векселі - з тим, однак, щоб усі банки несли як індивідуальну, так і солідарну відповідальність за погашення цієї додаткової емісії.
Тим же законом була заснована Національна комісія по грошовому обігу (The National Monetary Commission), покликана стежити за ходом розпочатого процесу реформування, яка проіснувала чотири роки і провела поглиблене вивчення банківської системи не тільки Сполучених Штатів, а й основних європейських країн. Опуб-радів комісією матеріали послужили на користь створення постійно діючої централізованої організації, яка б випускала паперові гроші на основі застави комерційних зобов'язань, діяла б як кредитор в останній інстанції і, крім того, контролювала б грошовий ринок через ставку відсотка й операції на від-критому ринку.
Ці наміри і матеріалізувалися в створенні Федеральної резервної системи. За своєю структурою вона значно відрізнялася від центральних банків європейських країн. До її складу входили дванадцять регіональних федеральних резервних банків, за якими були закріплені певні федеральні резервні території. Всі національні банки повинні були в обов'язковому порядку вступити у ФРС. Цим банкам, діяльність яких координувалася Федеральним резервним радою, були передані функції емісії банкнот і зберігання резервів банків-членів ФРС, а також кредитна діяльність через повторне розміщення серед банків-членів ФРС своїх капіталів.
Створення ФРС дозволило провести коригування чекового обігу. У той же час з деякими фундаментальними недоліками національної банківської системи, що виникли історично і живляться гіпертрофованим пристрастю до свободи на шкоду розумному централізму, ФРС так і не змогла нічого вдіяти; частина з них була дещо компенсована розвитком інших фінансових інститутів: страхових компаній, компаній, що спеціалізувалися на випуску дорожніх чеків і ін, а інша - залишилася без змін.
Список літератури
Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту globfin
Дата додавання: 17.05.2014