з Росією, поставило Англію в положення повної міжнародної ізоляції. Стало погіршуватися її економічне становище через континентальної блокади. Вже у вересні 1811 лист принца-регенти Англії потрапило в руки Олександра I, в ньому говорилося про бажання якнайшвидшого світу та об'єднання проти Франції. Через півроку Олександр визначив позицію щодо умов миру з Англією, хоча неофіційний переговори почалися майже відразу. У ролі посередника виступала спочатку Іспанія, а потім Швеція. Іспанія паралельно також шукала союзу з Росією.
Але в центральній Європі успіх належав французької дипломатії. Її союзниками офіційно виступали Австрія і Пруссія. Союз між Прусією та Австрією не справив в Петербурзі сильного враження. Він навіть трохи полегшував справу. Олександр I міг вже не піклуватися про інтереси колишньої союзниці. Більше вразила звістка про франко-австрійському союзі. До цього сподівалися на нейтральність Австрії. Але до цього союзу Австрію підштовхнуло посилення Росії на Балканах. Але тут в?? жно зазначити, що перед самим вторгненням наполеонівських військ Австрія запевнила Росію, що дії австрійських військ будуть по можливості обмежені. І неофіційні зв'язки з нею зберігалися. Безсумнівним успіхом російської дипломатії стали таємні угоди з Австрією і Пруссією. Їй фактично вдалося нейтралізувати зусилля Наполеона щодо створення єдиної коаліції європейських держав проти Росії.
На передодні війни двосторонні відносини між Росією і Францією розпалювалися. Тильзитский договір порушувався сторонами і викликав взаємні претензії, як на приклад Ольденбургский питання, переговори про який були безрезультатні. 27 квітня 1812г російський посол виставив не реальні умови для розвитку союзу. Але це вже не мало значення, так як наполеонівські війська стали зосереджуватися на кордонах російської імперії в герцогстві Варшавському.
ВИСНОВОК
У ході роботи було зроблено ряд висновків. Перший і найважливіший з них це те, що дипломатичні відносини між Росією і Францією періоду з 1801 до 1812г. можна оцінювати однозначно. Вони дуже складні і заплутані. Про одну і ту ж проблему можуть говорити різні іноді навіть протилежні факти. І на основі цього різні російські історики висувають різні точки зору, дають свою відмінну оцінку подіям.
При вивченні дипломатичні відносини між Росією і Францією в 1801-1804гг. Розібрані проблемні питання такі як: перехід у зовнішній політики Росії від союзу з Францією до політики «вільних рук», оцінка дій російської дипломатії в період с1801-1804гг. різними російськими істориками.
При вивченні дипломатичні відносини між Росією і Францією в 1805-1807гг. Розібрані наступні проблеми: зміна в політиці «вільних рук» до дій з формування антинаполеонівських коаліцій; створення III і IV коаліцій дипломатичні відносини в період їх діяльності; дипломатична боротьба між Росією і Францією в період підписання Тільзітського світу.
При вивченні дипломатичні відносини між Росією і Францією в 1807-1812гг. Розглянуто були такі проблеми як: дипломатія між Росією і Францією в період від Тильзита до Ерфурта, охолодження відносин між країнами; дипломатична боротьба в рамках континентальної блокади; Дипломатична підготовка до війни 1812г.
У рамках вивчення проблем проявилася еволюція поглядів російських істориків на ту чи іншу проблему в залежності від того тимчасового періоду коли був написаний їхню працю. Так на приклад багато радянські історики брали за зразок монографію Є.В. Тарле «Наполеон» вийшла в 1936р і схвалену Сталіним. * Відкрито про своїх протиріччя з ним вони не заявляли, вони звичайно розвивали свої погляди в роботах але лише з якоїсь однієї певної проблеми. Так зробив на приклад В.Г. Сироткін в «дуелі двох дипломатий» 1966р. Першою працею, який офіційно змагався з «Наполеоном» Тарле стала праця А.З. Манфреда «Наполеон Бонапарт» 1971р. Який написав свою працю з використанням нових джерел переважно художній літературі. Але в цих двох роботах трактування йде через призму війни 1812г і особистості Наполеона. Що втім природно виходячи з мети їх робіт. Також в цих роботах робиться акцент на важливість і ніжність союзу Росії і Франції і те, що даний союз розпався, винні виключно зовнішні та економічні фактори. Решта роботи радянських істориків в більшості озвучую ідеї, що пролунали в цих монографіях.
У роботах початку 1990-х рр. основний натиск робиться на особистість Олександра як реформатора, і на різні дипломатичні інтриги. Ці праці не завжди відрізняються об'єктивним підходом, як наприклад праця Сахарова А.Н. «Олександр I», в цих роботах часто можна зустріти багато «бруду» яку шукали у всіх подіях абсолютно, але в них дуже багато нових фактів які у істориків радянського часу ми не зустрінемо. Ці факти були почерпнуті ним...