біжницькі набіги на північ. Після 1711 г., що коли Росія змушена була поступитися ці землі Кримському ханству, запорожці, як нові піддані хана, контролювали територію аж до пониззя р.. Дон. У період Нової Січі царський уряд стало скорочувати територіальні межі В«Вольностей ЗапорозькихВ»: у 30-50 рр.. XVIII в. деякі землі були вилучені для Української укріпленої лінії, а також під поселення слов'ян та інших переселенців з Балканського півострова, в результаті чого були створені Слов'яносербія і Нова Сербія. Південніше останньої була виділена смуга землі для Новослобідського козачого полку, а в 1746 р. територія на схід від р.. Кальміус була передана Війську Донському. На запорізькій землі створювалися російські зміцнення, у тому числі у самої Січі. Козаки розуміли, що це робиться не тільки для зміцнення російських кордонів, а й для приборкання свавілля запорожців, а в перспективі можна було очікувати і роздачі земель поміщикам. Все це викликало гостре невдоволення, але багата козача старшина прагнула не допустити конфлікту з Петербургом, що загрожувало втратою привілеїв і доходів. Проте запорожці неодноразово нападали на новостворені поселення чужинців, забирали полонених, намагаючись відстояти свої землі. Це послужило одним з найважливіших підстав для ліквідації Січі в 1775 р.
Землі Війська Запорізького вважалися загальновійськовий власністю, і будь козак міг займатися землеробством, скотарством, рибальством, полюванням, бджільництвом в місцях, які ніким до нього не були зайняті. Але реальними перевагами володіли заможні запорожці, господарювати у власних зимівниках (хуторах) і що наймали працівників. У період Нової Січі територія Запоріжжя ділилася на палГЎнкі (адміністративно-територіальні округи). У 30-40 рр.. їх було не більше п'яти, але пізніше кількість паланок зросла до восьми (Бугогардівська, Інгульська, Кальміуська, Кодацька, Орільська, Прогноїнську, або Прогноевская, Протовчанська і Самарська). Центром паланки була слобода, де перебувала місцева адміністрація з невеликим гарнізоном [10]. У 1775 р. за розпорядженням Катерини II Запорізька Січ була ліквідована генералом П.А. Текелієм (Текеллі, або Текелічем), а козаки мали стати мирними селянами. Однак значна частина козаків пішла в турецькі володіння. Запорізькі землі були включені до складу Новоросійської та Азовської губерній, а з 1784 р. - у Катеринославське намісництво.
Тим часом запорожці, які пішли до Туреччини, були взяті під заступництво султаном, сподівався використовувати козаків у своїх інтересах. Уряд Катерини II вимагало повернути їх або видалити від російських кордонів, і в 1777 р. турки відвели запорожцям для поселення В«Вилківський острівВ» в дельті Дунаю. Запорожці почали будувати свою Січ в урочищі Караорман. Але після їх сутичок з жили поблизу козаками-некрасовцями (старовіри, які втекли з Дону після придушення повстання 1707-1709 рр..) І неодноразових скарг останніх, турецька влада перевели близько 2 тис. запорожців у гирлі р.. Серет, між Галац і Браиловом. У серпні 1778 м. Січ була заснована в межиріччі Дністра і Південного Бугу з центром спочатку в Кучурганах, а пізніше у с. Коса Велика на лівому березі Дністровського лиману. Але російське уряд побоювався появи бунтівної Січі поблизу своїх кордонів і справила жорсткий натиск на Туреччину. Згідно Айнали-Кавакской конвенції в 1779 р. запорізьке військо було формально розпущено турками, а близько 1781-1782 рр.. козакам знову дозволили оселитися в низов'ях Дунаю, де вони жили окремими рибальськими ватагами [11].
Така невизначеність положення спонукала значну частину запорожців перебратися в австрійські володіння, де з дозволу уряду в 1785 р. була заснована Січ у пониззі р.. Тиса (на стику областей Банат і Бачка). У деяких публікаціях вказано, що вона проіснувала до 1805 р. [12], хоча А.Д. Бачинський цілком резонно вказував на те, що козаки були вигнані з австрійського Банату в 1788 р. [13], так як 29 січня (9 лютого) 1788 Австрійська імперія оголосила війну Туреччині і стала союзницею Росії.
За деякими даними, з 1785-86 рр.. з'явилася також Задунайська Січ з центром у Катирлезе, на лівому березі Георгіївського гирла. Там вона перебувала до 1795 р., коли після неодноразових збройних конфліктів з некрасовцями була переведена турками в Сеймени (на правому березі Дунаю, між Сілістрією і Гірсово). Тут знаходився Кош Запорізький до 1812 р., хоча боротьба з некрасовцями за гирло Дунаю тривала, так як володіння їм давало великі вигоди для рибальства. У 1803 запорожці знову відбили Катирлез, але через два роки некрасовці вибили їх звідти і змусили повернутися до сейму [14]. У 1812 р., заручившись нейтралітетом турків і скориставшись внутрішнім розколом серед некрасовців, задунайські запорожці почали нову війну і до 1814 зуміли захопити головний центр некрасовців - с. Великий Дунавець (Дунавцях), що змусило останніх покинути Дельту Дунаю. У цьому центрі тепер розмістилася остання Січ, проіснувала до...
