влаштуватися компаньйоном до іншого їх попутнику по «Медеї», пану Фернандесу, який тримає в Санто-Домінго похоронне бюро. Під час поїздки у справах герой знову опиняється біля кордону з Гаїті і зустрічає там роззброєний домініканськими прикордонниками загін Филипо. Загін потрапив у засідку і заради свого порятунку був змушений перейти кордон. Один тільки Джонс відмовився покинути Гаїті і, найімовірніше, загинув. Під час заупокійної меси за вбитими герой зустрічає Марту, яка тут проїздом, - її чоловіка перевели в Аіму. Але ця зустріч не пробуджує в ньому ніяких почуттів, немов їхні стосунки були лише випадковим породженням похмурої атмосфери Порт-о-Пренса.
Критика реакційних режимів, підтримуваних і фінансованих США («республіка» Дювальє), стає нещадною в романі «Комедіанти». У цій книзі Грін вперше протиставляє силам реакції направляючу волю комуніста і героїчну практику борців партизан в ній розгорнуто полеміка персонажів про можливість або недосяжності свободи етичного вибору перед обличчям тиранії, яка прагне поставити під контроль навіть найпотаємніші сфери людського існування.
Якщо в «Тихому американці» ця тема лише намічена, то в «Комедиантах» Грін показує, де справжні герої, на чиєму боці майбутнє.
Дія роману «Комедіанти» відбувається в 1965 році. У відсталою і напівзлиденної країні безкарно хазяйнують тонтон-макути - головорізи в чорних окулярах. Народ, задавлений терором, безправний і заляканий, і лише відчайдушні партизани діють в непрохідних горах країни. Втомлений скепсис та іронія, звичайні у Гріна, звучать в цій книзі з перших її рядків і до останніх. Свій роман Грін назвав алегорично і з глибоким іронічним підтекстом: комедіантами він назвав трьох персонажів, що прямують на Гаїті, - Брауна, Сміта і Джонса. Їхні прізвища, каже автор, «безособові і взаємозамінних, як маски комедіантів». Розмірковуючи над тим, що штовхає його на повернення в країну, де він володіє готелем, Браун - заможна людина з біографією авантюриста - доходить висновку: «Життя - комедія, а зовсім не трагедія, до якої мене готували, і мені здається, що на цьому кораблі з грецькою назвою нас гнав до останнього краю комедії якийсь всесильний жартівник ».
Але незважаючи на скепсис автора, на суперечливість книги, фінал «Комедіантів» кличе до ідейної принциповості, навіть до активної боротьби. «Ми гуманісти, мій друг, і я віддам перевагу кров на своїх руках, ніж воду, як Понтій Пілат», - пише, очікуючи смерті, гаїтянин доктор Мажьо англійцю Брауну. Об'єктивно саме Мажьо, а не будь-хто інший, - герой роману, а адже він активний і переконаний діяч гаїтянського Опору і комуніст.
Кращі сторінки роману не ті, де втомлено філософствує Браун або блазнює авантюрист Джонс, - найкращі глави чудової книги стримано і з величезною майстерністю малюють режим Дювальє і велике мужність людей, що надають йому опір. Для цих людей життя аж ніяк не комедія, і вони вмирають за свої переконання.
Новели «Комедії з життя статі» (1968) і особливо роман-фарс «Подорож з моєю тітонькою» (1969) повертають Гріна до манери, яка превалювала в його романі «Наша людина в Гавані». Сам Грін називає «Подорож з моєю тітонькою» «книгою смерті». Ця похмура буфонада говорить про моральну та ідейної деградації і може бути витлумачена як убивча автоіронія. У книзі багато гіркоти і скептицизму, але ще більше втоми.
