>
У росіян - західноєвропейців за походженням формувалося особливе, маргінальне свідомість добрих підданих імператора, але при цьому чужих основного течією національного життя. Німці-лютерани або поляки-католики були вірними синами Російської імперії, але все те, що становило основу патріотизму росіян, залишалося їм чужим.
Трагічніше складалася доля неправославних росіян. Старовіри, духобори, молокани, а з кінця XIX століття і баптисти аж до 1905 року піддавалися не просто дискримінації, але жорстоким репресіям. Влада викидала їх за межі державного і суспільного життя, громадська думка бачило в них чужинців. В результаті у російських релігійних дисидентів вироблялося специфічне Етнорелігійний свідомість. Вони не вважали себе цілком росіянами, а в крайніх випадках взагалі не вважали себе росіянами. Не тільки віра, але й самосвідомість, особливості побуту - фасон одягу, оригінальна лексика, фольклор і так далі - відокремлювали російського релігійного дисидента від російського релігійного конформіста. Релігійний дисидент знаходився в соціальному і культурному гетто, з якого краще було не висовуватися. Йому не спадало на думку пропонувати свої рішення національних завдань і напрям розвитку країни. Проте він, яке б не було його віросповідання, внаслідок своєї гнаної й дискримінованими, був потенційним поборником політичної свободи і демократії.
Вперше в історії Росії подібний стан речей опинилося під ударом на початку XX століття. Закон 1905 надав меншинам можливості участі в національній суспільного і культурного життя. Тоді, на початку XX століття, знайденою волею найбільшою мірою скористалися старообрядці. Вони у?? співали проявити себе в суспільному і політичному житті Росії, запропонувати свій проект розвитку країни. Відразу після революції євангельське рух, очолюваний Іваном Прохановим, розпочало рішучу спробу подолати невидимі кордони гетто, в якому перебував російський протестантизм. За ініціативою Проханова в березні 1917 року навіть була створена Християнсько-демократична партія Воскресіння raquo ;, що претендувала на загальноросійське значення і ставила своєю метою перетворення Росії на євангельських принципах. Важко припустити, як би далі розвивалася ситуація, якби з кінця 1920-х років радянська влада не почала політики тотального викорінення релігії. Але після кінця 1920-х років всі досягнення релігійних меншин в їх спробах вкоренитися в російському житті були знищені.
Але те, що сталося, парадоксальним чином сприяло становленню російського протестантизму в наші дні. З одного боку, вкоріненість росіян в православній культурі була сильно підірвана. З іншого боку, в радянський період з ініціативи влади, але й не без сприяння деяких з уцілілих від репресій протестантських лідерів були знищені багато рис протестантської самобутності.
Провадилося це знищення допомогою конкретних важелів впливу - силових структур і системи організації праці в радянській країні, з одного боку, і ідеологічної машини, єдиної системи освіти і монополії на ЗМІ - з іншого. Протестантська субкультура в радянській державі була зобов'язана померти. Решта протестанти, як відомо, були поміщені під контроль Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів (ВСЕХБ), де всіляке протистояння державним і загальнонародним цінностям було неможливо.
Проте в результаті це приниження протестантів стало одним з джерел їх нового підйому в наш час. Пояснимо нашу думку. За радянський період все населення нашої країни в цілому було приведено до єдиної системи світогляду, навіть глибше, до єдиного типу ментальності - недарма кажуть іноді про феномен homo sovieticus. Маргіналів було небагато, і вони в цілому изживались. Усі радянські діти отримували однакове стандартизоване освіту, всі радянські люди могли читати тільки ті книги, які були в бібліотеках, дивитися тільки ті фільми, які показувалися спершу по одній, потім за трьома програмами радянського телебачення. Але результатом такого рівняння стало не повне зникнення в країні релігійних меншин, а, навпаки, передумови для їх широкого розповсюдження в суспільстві після падіння державного атеїзму.
Справа в тому, що ті протестанти, які зуміли вижити в радянських умовах, поступово перестали в основній своїй масі бути чужими оточуючого їх суспільству. Порожнього ворога - православної церкви, яка ініціювала переслідування протестантів, як активної соціальної сили невдовзі не стало, а войовничих атеїстів в народі все-таки не було реально багато. У пізній радянський період переслідування були в основному з боку держави, але не суспільства, і то тільки відносно особливо непокірних.
Але при всьому при цьому завдяки державній політиці соціальний статус протестантських громад впродовж усієї радянської епохи залишався суто маргінальним. Соціальними (а не тільки культурними) мар...