астива початковому етапу розвитку спільнот, змінилася до невпізнання. Слід нагадати, що в 50-е і 60-і роки панувала віра в необхідність синхронного просування всіх держав-членів по шляху інтеграції. Не раз говорилося про те, що країни, що входять в співтовариства, повинні йти вперед з однаковою швидкістю, брати участь в інтеграційних програмах на рівних підставах. Якщо виключення й були, то вони старанно долалися за допомогою перехідних механізмів і проміжних термінів, додаткових програм, сприяння з боку інших країн.
Першими прикладами реалізації цієї ідеї стали не одноразова приєднання країн Євросоюзу до «зони євро» і відмова деяких країн від участі в Шенгенських угодах. Слід звернути увагу на той факт, що в спеціальний розділ Амстердамського договору включено «Положення про посиленої співпраці», в якому допускається можливість нових форм співробітництва, що не припускають зведення до спільного знаменника усього різноманіття інтересів і думок країн-членів Євросоюзу.
Одним з ключових доповнень в Лісабонському договорі став пункт, в якому прописана процедура виходу з Євросоюзу (ч.1 ст.50 Договору про Європейський Союз в редакції Лісабонського договору).
Світовий криза 2009 року завдав нищівного удару по європейській економіці. На подолання кризи витратили +4500000000000. євро, або 37% сукупного ВВП країн ЄС. Навесні 2010 р на межі дефолту опинилася Греція, незабаром криза перекинулася на інші слабкі країни єврозони.
Сьогодні допомогу з фондів порятунку ЄС отримують четверо держави: Греція, Ірландія, Португалія і Кіпр. Завдяки титанічним посилимо органів ЄС та Європейського центрального банку (ЄЦБ) вдалося уникнути гіршого - розпаду єврозони. Однак говорити про закінчення кризи поки рано.
Боргова криза ЄС виявив давно існувала залежність його економіки від міжнародних кредитів. Без підживлення останніми вона через нетривалий час в середньому півроку відчуває спочатку уповільнення темпів свого зростання, а потім і рецесію. У той же час подолання кризи вимагає вже значно більших термінів: в даному випадку 1,5 років.
Варто також зауважити, що в результаті кризи відбулася демаркація зовнішніх кордонів Євросоюзу. Це відкриває нові можливості для розвитку інтеграційних процесів на пострадянському просторі і вибудовування нового формату відносин між Росією і її найближчими сусідами, з одного боку, та Євросоюзом-з іншого.
Однією з найсерйозніших проблем, що стоять перед Євросоюзом з точки зору формування єдиної європейської ідентичності, без якої дуже важко говорити про федеративний супердержаві і навіть про конфедерацію, є вирівнювання рівня життя всіх народів входять до Союзу держав. Однак, особливо в світлі подій, якими був пов'язаний боргову кризу, яка поставила на грань розпаду єврозони, важко уявити, що це легко і швидко досяжна мета. Чітко виявилася диспропорційність розвитку держав-членів Євросоюзу. Як видається, ще занадто серйозні бар'єри між «старими» членами ЄС і «новачками», між старою і новою Європою, рівень життя в яких істотно розрізняється. З урахуванням цих і безлічі інших пов'язаних з ними факторів вельми проблематично говорити про трансформації у всякому разі в осяжній перспективі Європи народів до Європи громадян Євросоюзу.
Криза навіч продемонстрував, що Eвpoсоюз стoіт перед обличчям целoгo рядa нoвих викликів. Уразливі місця проектів політичної інтеграції навіч виявилися в період так званої «арабської весни» 2011 року, коли в Європу хлинула хвиля біженців, вірніше нелегальних іммігрантів з країн Північної Африки. Ця проблема набула такої гостроти, що міністри середземноморських країн Європи - Кіпру, Греції, Мальти, Франції, Іспанії та Італії, - на які припав основний потік іммігрантів, вважали за доцільне зібралася 19 квітня 2011 року в Нікосії і виробити спільну позицію з цієї проблеми перед самітом ЄС, який пройшов у Брюсселі 12 травня. Рішення Італії про видачу біженцям з Африки, скопившимся на острові Лампедуза, дозволу на перебування в Шенгенській зоні викликало протести інших країн. А Франція закрила свої кордони з Італією.
Ці та пов'язані з ними події змусили керівництво Єврокомісії визнати можливість тимчасового відновлення прикордонного контролю в зоні дії Шенгенської угоди. Про серйозність ситуації в даному питанні свідчив той факт, що така ідея містилася в листі глави Єврокомісії Жозе Мануела Баррозу, направленому на ім'я президента Франції Ніколя Саркозі і прем'єр-міністра Італії Сільвіо Берлусконі. Ці пропозиції стали предметом обговорення позачергового засідання міністрів внутрішніх справ та юстиції країн ЄС, відбувся 5 травня 2011 року в Брюсселі. Пропозиція Єврокомісії містили можливість повернення паспортного контролю, посилення візових норм для громадян країн, що не входять в ЄС, перегляд ряду положень, що визначають порядо...