им із законів більш пізнього часу застосування давності володіння до сервітутів було заборонено.
Крім сервітутів, інших речових прав на чужі речі цивільне право не знало, зокрема, йому не було відомо закладний право в його істинному юридичному сенсі.
В В
1.2 Речові права на землю в російському праві
В
У період утвердження центральної влади московських государів, як зазначає К.П. Побєдоносцев, з'явилося кілька видів приватного землеволодіння, але ні в одному з них не висловився чистий тип права власності. Селяни в маєтках служивих людей "сиділи" на орних лошат, на землі, яка належала не їм, а поміщику, на чиїй землі вони "сиділи". Вони й не мали, по всій ймовірності, претензій на будь-яке право на певну ділянку землі як власності, бо покидали безперестанку одні землі і переходили на інші. Уряд зобов'язувало їх бути слухняними власнику землі; на його користь вони були зобов'язані відправляти натуральні повинності або платити оброк за договором. Вони не втрачали зв'язку з землею загалом, невизначеному сенсі, бо звикли "сидіти" на який-небудь землі. Але зв'язки міцної, постійної, з певною місцевістю, з відомим ділянкою у них не могло бути, а право власності можливо лише у відношенні до певного, відокремленому предмету. У цьому користуванні землею немає нічого постійного, і тому не можна навіть назвати його правом на володіння: воно тривало протягом того терміну, поки селянин "сидів на землі" за умовою. При великій кількості земель користування могло бути досить широке, але в ньому не було нічого схожого на самостійне право. А коли припинилося право переходу селян, визначилася досить різко безумовна залежність цього володіння. У подібному відношенні до землі були селяни, "сиділи" на церковних і монастирських землях, так само чорносошну, "сиділи" на землях великого князя. Щодо останніх саме слово "чорний" вказує на залежність володіння від повинності; тільки повинність є не службово-державної, а вотчинної перед вотчинником землі, великим князем. Прикріплення до землі торкнулося і цього розряду людей і відбилося на їх землеволодінні. Володіння міських обивателів тягловими ділянками було теж невільне, але під умовою тягла і оброку і тяглові ділянки не підлягали вільному розпорядженню власника. Ні в одному з вищезазначених розрядів ми не бачимо самостійного права власності на землю. Вотчинне право на неї надавалося їм у рідкісних випадках, за особливою милості государя, і в такому випадку колишня чорна або тяглова земля перетворювалася на білу. Виняток з цього порядку зустрічається тільки на півночі Росії в стародавніх новгородських землях; там вотчинне володіння землею, як право самостійне здавна існувало і для нижчих розрядів вільного населення; таке володіння вони утримали за собою до останнього часу. Це був чи не самий вільний вид приватного землеволодіння в Росії. [7]
На відміну від римського права, в якому, як зазначалося вище, система речових прав фактично була предст...