куенаВ», оскільки відчуває, що бій ще не закінчений і від підлого Семусі можна чекати чого завгодно. І виявляється прав. У цей час Борсука, єдиного, що залишився в клані, Семусі і його охоронці катують. Ераст Петрович вирішує заступитися за Борсука і просить Сироту перевести його слова. Тут і відбувається незрозуміле для Фандоріна і для читачів. Сирота переводить, але довше і при цьому дістає з кишені прапорці: російська та японська та проробляє з ними дивні маніпуляції. Виявилося, що вирішальним аргументом для Семусі був такий: В«... якщо він уб'є бандита, то йому потрібно буде вбити і вас, а тоді нашому імператору доведеться просити прощення у російського імператора, а це покриє Японію страшним ганьбоюВ» [Акунін, 2010, с. 225]. Сказати, що Ераст Петрович вражений - значить, нічого не сказати. Адже російських бандитів така аргументація навряд чи б зупинила. Ось воно відмінність у культурах, в В«менталітетВ» Японії і Росії, і Акуніну, як історику і японістів ці відмінності чудово відомі, і саме на них він будує оповідь у романі. Але в Росії теж є своє поняття честі: захисти слабкого, будь благородний і чесний. Саме благородство і вихованість змушують Фандоріна заступитися за Танукі, якому хочуть зробити на лобі татуювання В«зрадникВ», що покриє його і весь його рід незмивною ганьбою. І Ераст Петрович, як тонкий психолог вирішує зіграти на жадібності Семусі, запропонувавши йому ще одну гру. Автор навіть не розповідає нам, чим закінчилася гра. Читачеві і так ясно, що переможцем у ній стане Ераст Петрович. Хокку, яке завершує главу, штовхає читача до глибоких роздумів про долю Батьківщини, про поняття честі, благородства і пр.:
Ах, якщо б завжди
Ти вселяв повагу,
Прапор рідної країни!
В одній з ключових розділів другого тому В«Пролите сакеВ» розповідається про те, як живе Фандорін в секретній селі японських синобі, осягаючи їх мистецтво. Увечері, вони з Мідорі (його коханої) розмовляють про літературу. Мідорі цікавиться улюбленим поетом Фандоріна. Як і більшість російських людей Фандорін любить Пушкіна. На прохання Мідорі прочитати його улюблене вірш, який виявляється В«Євгеном ОнєгінимВ», Фандорін каже, що це віршований твір занадто велике, і він не пам'ятає його напам'ять. Для Мідорі це здається дивним. У її розумінні не можна любити вірш, в якому кілька тисяч рядків: В«І навіщо так багато? Коли поет вигадує довго, це означає, що йому нічого сказати В»[Акунін, 2010, с. 652]. Ця фраза змушує Фандоріна образитися за генія російської поезії. Він не розуміє, як можна глибоко висловити сенс у малій кількості рядків, і навіщо потрібно себе обмежувати. І тоді він з іронією запитує Мідорі про вірш, яка вона найбільше любить. Виявляється, що найбільше вона любить японські тривіршів - хокку. p align="justify"> Таким чином, хокку, які в другій частині роману виконують змістотворних ...
