ків. Виникнення Вітчизняної історії, як науки, нерозривно пов'язане з ім'ям Петра I. Він заснував Російську Академію наук і почав активно запрошувати в Росію іноземних вчених. Значний внесок у становлення російської історичної науки внесли німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер, і А.Шлецер. Їм російська наука зобов'язана введенням у науковий обіг такого історичного джерела, як літописи. Вони вперше перевели на латинську мову і видали основний масив російських літописних джерел. Першим власне російським істориком був один із сподвижників Петра I, вчений - енциклопедист і політичний діяч В.Н. Татищев (1686-1750гг.), Автор чотиритомної «Історії Російської», що охоплює період від Рюрика до Михайла Романова. Для світогляду В.Н. Татіщева характерний раціоналістичний підхід - для нього історія не результат божого промислу, а підсумок людських діянь. Через весь його працю червоною ниткою проходить ідея необхідності сильної самодержавної влади. Роботи В.М. Татіщева, як і роботи інших історіковXVIII в. були відомі лише вузькому колу фахівців. Першим автором, який отримав дійсно всеросійську популярність, став Н.М. Карамзін (1766-1826 рр..). Його дванадцятитомне «Історія держави Російської», написана в першій чверті XIX в., Стала однією з найбільш популярних книг в Росії. Н.М. Карамзін приступив до написання «Історії» будучи вже відомим письменником. Його книга, написана живою, яскравою, образною мовою, читалася як роман. Основна ідея Н.М. Карамзіна - історія країни - це історія її государів. По суті це серія політичних біографій. Н.М. Карамзін розглядав історію нашої країни як нерозривний частина всесвітньої історії. Він звернув увагу на відставання Росії від європейських народів, вважаючи це результатом 250-річного татаро-монгольського ярма. Найбільшу популярність у світі російська історична наука отримала завдяки працям істориків «державної школи» К.Д. Кавелина, Б.Н. Чичеріна і особливо С.М. Соловйова (1820-1879 рр..) Автора двадцатідевятітомной «Історії Росії з найдавніших часів». Суб'єктивістським поглядам Карамзіна Соловйов протиставляв ідею історичного розвитку. Людське про у уявлялося Соловйову цілісним організмом, що розвиваються природно і необхідно. Соловйов відмовився від виділення нормандського і татарського періодів і поставив у центрі не завоювання, а внут. процеси розвитку, відводячи вирішальну роль переходу родових відносин у державні. Родові відносини м / у князями на думку Соловйова панували в 9-12 ст. З 2-й половини 12в. починається боротьба м / у державним і родовим початком, що закінчився повним торжеством державний відносин за часів Івана III і IV. Будучи прихильником ставнітельно-історичного методу і вказуючи на загальні риси розвитку Росії і Західної Європи Соловйов зазначав своєрідність Росії, що полягає в проміжному положенні країни м / у Європою та Азією, і вимушеної багатовіковій боротьбі зі степовими кочівниками. Згідно концепції Соловйова, спочатку наступала Азія. У 16в.- Росія. Людина релігійний, Соловйов схильний був бачити в цьому торжество селянства над мусульманством. Вершиною російської дореволюційної історіографії стала творчість видатного російського історика В. О. Ключевського (1841-1911рр.). Не було жодної галузі історичної науки, в розвиток якої він би не вніс свого вкладу. Йому належать найбільші праці з джерелознавства, історіографії російської історії, історії державних установ та ін Основна робота В.О. Ключевського - п'ятитомний «Курс російської історії». Впер...
