якби я не зустрів тоді мою Тосеньку, мою мрію.
61 рік поряд з ним кохана дружина і вірний друг Антоніна Григорівна, скільки турботи і уваги приділила вона своєму зраненого чоловікові! p> Анастасія Пилипівна Курилович. За закінчення семи класів, в 1935 році, надійшла учнем токаря в локомотивне депо ст.Новосергеевская, в тому ж році закінчила ці курси і стала самостійно працювати в депо токарем, де трудилася в цій якості до 1939 року.
Одного разу прочитала статтю в газеті знатної на всю країну жінки-машиніста, Зінаїди Троїцької, яка кинула клич В«Жінки, на паровоз! В», і пішла на курси помічників машиніста. Після закінчення курсів їй довірили працювати на паровозі кочегаром, а потім перевели помічником машиніста. Але тут почалася реорганізація на залізниці, і локомотивне депо на ст. Новосергевская закрили, а її перевели в локомотивне депо ст. Бузулук у тій же посаді. Так вона з 1940 року стала працювати і жити в Бузулуці. p> Несподівано грянула війна. Фашистська Німеччина віроломно напав на Радянський Союз, настав воєнний час. Довелося всю промисловість переводити на воєнний стан. Одна з найважливіших артерій країни - залізниця - терміново перебудувала свою роботу. По всій залізниці був введений військовий чіткий порядок. У цих умовах поїзна бригада, сформована з жінок, очолювана машиністом Анастасією Пилипівна Курилович, у складі помічника машиніста А.Пріходченко, кочегара Н.Пирочкіной розпочала свою трудову вахту на ст.Бузулук.
«³йна, війна, скільки вона горя народу принесла. Скільки було пролито жіночих сліз, згадує вона, - коли везли на фронт ешелони здорових, молодих чоловіків, а назад йшли ешелони з пораненими, покаліченими солдатами. Серце кров'ю обливалося при вигляді змучених болем, сумних осіб солдатів. Всі перетерпіли, всі жахи війни винесли на своїх плечах. Нам доводилося працювати без вихідних днів і відпусток, та й відпочивати-то доводилося, каже вона, - десь по 6-8 годин на добу, а ми були молоді, нам було полювання на танці, пісні заспівати, але часу не вистачало. Спасибі радянському уряду, яке відразу після війни звільнило жінок від тяжкої праці і повернуло їх у сім'ї В».
Настя стала працювати в локомотивному депо, їй як комуністу доручали різні роботи. Вона була лаборантом, техніком, бригадиром, потім майстром ливарного цеху. У 1952 році закінчила Пензенський залізничний технікум.
А.Ф.Куріловіч брала активну участь у заходах, прийнятих на партійних, профспілкових активах депо.
Карішіна Ганна Сергіївна - корінна бузулучанка. Закінчивши середню школу № 6 у 1942 році, була покликана Бузулуцькому міськвійськомат і спрямована на фронт. Анна служила в метеослужбі, де нарівні з хлопцями і дорослими чоловіками в будь-який час доби, за будь-яких погодних умовах передавала зведення для літного складу. Доводилося працювати і під час бомбардувань. Ганна Сергіївна пройшла з частинами від Кавказу до Берліна. Після війни вступила до медичного інституту. Навчалася за фахом лікар-терапевт. Закінчивши інститут, влаштувалася в Самарі в виправно-трудову колонію лікарем. На пенсію Ганна Сергіївна пішла у званні майора внутрішньої служби. У 2002 році до Дня Перемоги їй було присвоєно звання за запасу - підполковник внутрішньої служби.
Елизавета Петрівна народилася 5 Лютому 1942 в с.Червона Слобідка Бузулуцького району. Батько, Петро Васильович, учасник Першої світової війни, помер дуже рано, коли Лізі було 6 років, її сестричці - 5, а старшому - 7. p> Як згадує Єлизавета Петрівна:
-Мені було 17 в 41-му, коли я закінчила бібліотечний технікум. На роботу мене взяли в Північний район, зарплата у бібліотекарів була маленькою і доводилося зводити кінці з кінцями. А тут війна і заклик добровольців на фронт. Я подала заяву ...
І ось Москва, потім Подольськ, де розташовувалися училища снайперів. Після підготовки її відправили на Карельський фронт. p> День у день разом з іншими дівчатами-комсомолками ходила Олександра у військкомат і просилася на фронт, але всі вмовляння були марні - заважали вік і відсутність військової спеціальності. Тоді зовсім молода Шурочка звернулася до секретаря міськкому комсомолу Г.Барсуковой, яка і запропонувала всім бажаючим пройти курси радистів і йти служити. 22 серпня тринадцять комсомольців-добровольців були урочисто відправлені на курси радистів у г.Елабуга. Біля дерев'яної засувки вагона, прощаючись стояли: Шура Іванова (Кулик), Маша Іванова, Аня Кудряшова, з юнаків - Микола Лаврентьєв та ін
А вже 7 листопада 1941 Олександра вирушила на Волховський фронт, під Новгород. Кілька діб разом з іншими солдатами вона добиралася до місця призначення і весь цей час ні у одного з них не було в роті крихти хліба.
Військові шляху непередбачувані. Потрапила Саша в ансамбль 52-ї армії. Чи не допомогли і доводи, що вона пішла на фронт не пісні співати, а воювати, ні сльози.
Тільки потім Олександра Степанівна дізналася, що за завданням Політуправління а...