соціальне значення в умовах їх зберігається дефіциту. Тому встановлення цільового призначення для відповідних об'єктів і пов'язане з цим обмеження можливостей їх власників слугує забезпеченню важливого публічного інтересу. При цьому власник зовсім не позбавляється своїх правомочностей. Йдеться про встановлення законом визначених меж змісту самого права власності, яке в будь-якому випадку не може бути безмежним.
Можливі й обмеження (межі) здійснення права власності, передбачені законом або договором. Так, права набувача (власника) нерухомого майна (платника ренти) за договором довічного утримання з утриманцем (ст. 601 ЦК) виключають для нього можливість відчужувати або іншим чином розпоряджатися придбаним у власність майном без згоди свого контрагента (одержувача ренти). Це служить однією з гарантій інтересів останнього на випадок припинення зобов'язання через серйозного порушення своїх обов'язків платником ренти (ст. 604, 605 ЦК).
У такій же ситуації знаходиться і заставодавець, який залишається власником відданої в заставу речі, але за загальним правилом позбавлений можливості розпоряджатися нею без згоди заставодержателя (п. 2 ст. 346 ЦК).
Таким чином, зведення права власності до абстрактної тріаді правомочностей володіння, користування і розпорядження і з цієї точки зору аж ніяк не завжди характеризує реальний зміст надаються власнику можливостей. Справа, отже, полягає не в кількості і не в назві правочинів, а в тій мірі реальної юридичної влади над своїм майном, що надається і гарантується власнику чинним правопорядком. Так, раніше діючий Цивільний кодекс 1964 в ст. 92 формально наділяв однаковими правомочностями володіння, користування і розпорядження всіх власників, хоча за своїм характером і можливостям здійснення правомочності держави-власника не йшли ні в яке порівняння з правомочностями особистих власників - Громадян, підданими численним обмеженням.
З цієї точки зору головне, що характеризує правомочності власника в російському цивільному праві, - це можливість здійснювати їх на свій розсуд (п. 2 ст. 209 ЦК), т. е. самому вирішувати, що робити з належним майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, що не суперечать, однак, закону й іншим правовим актам і не порушують прав і законних інтересів інших осіб. У цьому-то й полягає істота юридичної влади власника над своєю річчю.
Важлива особливість правомочностей власника полягає ще й у тому, що вони дозволяють йому усувати, виключати всіх інших осіб від будь-якого впливу на належне йому майно, якщо на те немає його волі. На відміну від цього, правомочності іншого законного власника, навіть однойменні з правомочностями власника, не тільки не виключають прав на те саме майно самого власника, а й виникають звичайно з волі останнього і в передбачених ним межах, наприклад за договором оренди.
Разом з тим у відносинах власності, як уже зазначалося, тісно переплітаються дві їхнього боку: благо володіння майном і отримання доходів від його використання та тягар несення пов'язаних з цим витрат, витрат і ризику. Тому ст. 210 ГК спеціально підкреслює необхідність для власника нести тягар утримання свого майна, якщо тільки законом або договором цей тягар або його частина не покладені на іншу особу (наприклад, охорона зданого в найм майна - на наймача, управління майном банкрута - на конкурсного керуючого і т. Д.).
Власник несе також ризик випадкової загибелі або псування свого майна, т. е. його втрати або пошкодження при відсутності будь-чиєї вини в цьому (ст. 211 ЦК). По суті, цей ризик також становить частину зазначеного вище тягаря власника. Перенесення ризику випадкової загибелі або псування майна на інших осіб можливий за договором власника з ними (наприклад, за умовами конкретного орендного договору), а також в силу вказівки закону (зокрема, такий ризик може нести опікун як довірчий керуючий майном власника-підопічного).
Таким чином, можна сказати, що право власності як суб'єктивне цивільне право є закріплена законом можливість особи на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, одночасно приймаючи на себе тягар і ризик його змісту.
Глава 2. Підстави (способи) виникнення і припинення права власності
2.1Основанія (способи) виникнення і припинення права власності
Виникнення права власності. Право власності належить до числа таких суб'єктивних прав, які можуть виникнути лише при наявності певного юридичного факту, а іноді і їх сукупності. Ці юридичні факти називаються підставами виникнення права власності.
У цивілістичній науці підстави виникнення права власності здавна прийнято поділяти на первинні та похідні. Що ж стосується ...