Реферат: Природа сепаратистських тенденцій в країнах Північної Африки та Близького Сходу
арабська політичний військовий сепаратизм
Через чотири - п'ять десятиліть після здобуття багатьма арабськими країнами політичної незалежності і державності в деяких з них не припиняється активність і навіть збройна боротьба сепаратистських рухів. Серед них - різні політичні, збройні руху і групи, належать до християнської конфесії на півдні Судану, курди на півночі і шиїти на півдні Іраку, бербери (Амазіг) в Алжирі, Марокко, різні племена і клани в Сомалі і Джібуті. p> Найбільш широкий розмах сепаратизм отримав в деяких країнах Північної Африки багато в чому через низький рівень життя, значно поступається, наприклад, відповідного показника в державах Арабського Машріка, особливо Перської затоки. Прояви сепаратизму в різних його формах особливо відчутні в одній з найбільших країн Арабського Сходу - Судані, якому вже більше трьох десятиліть реально загрожує розділ на північну - Ісламську і південну - християнську частини. Боротьба з сепаратизмом, громадянська війна несуть незліченні втрати - людські, матеріальні, фінансові, надовго блокують розвиток країни. Досить сказати, що людські жертви в Судані склали приблизно 2 млн., війна триває майже тридцять років, дезорганізуючи всю нормальне життя суспільства, щодня вона поглинає 1 млн. дол в цій однією з найбідніших країн світу. У минулому єдину державу Сомалі лягло жертвою сепаратизму, де-факто розділившись на декілька міні-держав за етнічною, вірніше - клановою ознакою. Порушено один з основоположних принципів постколоніальної Африки, визнаний практично всіма африканськими країнами, в тому числі і арабськими, - непорушність кордонів, зафіксованих на момент здобуття незалежності, і знайшов відображення в Статуті Організації африканської єдності (ОАЄ), попередниці нинішнього Африканського союзу (АС), сепаратистські рухи існують і активно діють на півночі і північному сході, втім, як і в інших частинах континенту.
Більше того, в останні півтора - два десятиліття в окремих арабських країнах Північної Африки намітилася тенденція до посилення сепаратизму, появі нових або реанімації старих партій, рухів і кланів сепаратистського толку. Одним з найбільш очевидних прикладів у цьому відношенні є Алжир, де внаслідок громадянської війни, що почалася в 90-і роки минулого сторіччя, різко активізувалися руху етнічних меншин. Особливо це проявилося на початку XXI ст. в Кабилии, де серед населення переважають бербери (Амазіг) Однак і в Марокко відзначено пожвавлення берберського сепаратизму, має навіть більш широку базу серед населення, ніж в Алжирі, адже, за різними оцінками, від 30 до 50% жителів цієї країни - бербери, що важко піддаються В«АрабізаціїВ». Це показали неодноразово вжиті спроби і кампанії, спрямовані, на думку одних експертів, на асиміляцію берберського населення, інших - на більш-менш м'яку і глибоку інтеграцію берберів в арабське суспільство. Тут гострота проблеми дещо приглушена потужної націоналістичної кампанією, піднятою ще з середини 70-х років минулого століття за приєднання до королівству Західної Сахари. Можна не сумніватися, що якби не це обставина (В«зовнішня загроза цілісності країниВ»), берберська проблема в королівстві сьогодні виглядала б у зовсім іншому світлі. Сказане вище актуалізує питання про причини, коренях сепаратизму на Арабському Сході в цілому і в Північній Африці, зокрема, про потенціал сепаратистських рухів, найближчих і більш віддалені перспективи їх розвитку, впливу на зовнішній світ, на сусідні країни та регіони і, нарешті, про можливості вирішення проблеми політичними засобами, про форми і методи протистояння тенденції до розпаду державності, загрозливою ряду держав (хоча ступінь цієї загрози в кожному з них різна).
В основі живучості сепаратизму, активізації різних сепаратистських рухів лежить комплекс причин. Живильним грунтом для них є, насамперед, що зберігається протягом усього постколоніального періоду економічна відсталість ряду арабських країн, які зробили в другій половині XX в. вибір на користь одержавлення економіки, а в деяких з них - придушення або обмеження діяльності місцевого приватного та іноземного капіталу. У окремих конкретних випадках до числа важливих чинників слід віднести штучний характер (частини) державних кордонів деяких країн, незміцнілу державність, а точніше кажучи, криза державності, корупцію, вразила правлячі режими. Відсутність або слабкість демократичної традиції в політичного життя також є однією з фундаментальних причин розвитку сепаратистських тенденцій. Зростанню останніх сприяють регіональні та міждержавні конфлікти, прагнення етнічних меншин та їх лідерів до відокремлення, усиливающемуся в умовах неефективного управління. Загостренню В«ХворобиВ» сепаратизму в особливості сприяє деспотичний, авторитарний характер режимів, різко обмежує весь переговорний поте...