існуванням володіють не тільки диявол чи вампіри. Лише мова дозволяє представити те, чого ніколи не буває - надприродне; останнє, як і фігури риторики, стають тому символом мови, а фігура, як ми переконалися, - це буквальність в найбільш чистому вигляді. p align="justify"> II. Використання фігурального дискурсу є ознака висловлювання-результату. Перейдемо тепер до висловлення-процесу, щоб виявити другу структурну особливість фантастичного оповідання. У фантастичних історіях оповідач говорить зазвичай В«яВ»; цей емпіричний факт перевірити зовсім не важко. В«Закоханий дияволВ», В«Рукопис, знайдений у СарагосіВ», В«АвреліяВ», оповідання Т. Готьє, Е. По, В«Венера ІлльскаяВ» П. Меріме, В«Інеї де Лас СьеррасВ» Ш. Нодье, новели Мопассана, деякі твори Гофмана - всі вони підкоряються цьому правилу. Винятки - це майже завжди такі тексти, які відхиляються від фантастичного жанру також і в багатьох інших відносинах. p align="justify"> Щоб правильно осмислити цю обставину, ми повинні повернутися до однієї з наших передумов, що стосується статусу літературного дискурсу. Хоча пропозиції літературного тексту найчастіше мають ствердну форму, це не справжні твердження, бо вони не задовольняють істотного умові-перевірці на істинність. Іншими словами, коли книга починається фразою на зразок наступної: В«Жан лежав у спальні на ліжкуВ», ми не в праві питати, чи правильно це або хибно; таке питання не має сенсу. Літературна мова - це мова умовна, і перевірка на істинність в ній неможлива; істина є відношення між словами і ними позначається речами, а в літературі цих В«речейВ» немає. Зате в літератур ( існує вимога внутрішнього відповідності, або когерентності: якщо на наступній сторінці тієї ж уявної книги говориться, що в спальні Жана немає ніякої ліжка, тоді текст не відповідає вимозі когерентності і тим самим проблематизує це вимога, робить його частиною своєї тематики. З істиною так чинити не можна. Також не слід змішувати проблему істинності з проблемою образотворчості: тільки поезія відмовляється від зображальності, але вся література знаходиться поза категорії істинності і брехні .
Однак необхідно провести ще одне розмежування всередині самого твору; в тексті верифікації не підлягає лише те, що подається від імені автора, мова ж персонажів може бути істинною або помилковою, як це буває і в повсякденному спілкуванні. Наприклад, у детективних романах постійно обігрується неправдиві свідчення свідків. Справа ускладнюється у разі збігу оповідача з персонажем, коли оповідач говорить В«яВ». Його мова, розглянута саме як мова оповідача, не підлягає верифікації, але, виступаючи в якості персонажа, він може і збрехати. До подібного роду подвійності, як відомо, вдалася Агата Крісті у романі В«Вбивство Роджера ЕкройдаВ»; читаючи цей роман, читач не може запідозрити у злочині оповідача, забуваючи, однак, що він теж дійова особа. p align="justify"> Отже, зображений оповіда...
