онними і доводити неправоту противника. Вони дуже довго не могли консолідувати сили для відсічі агресії. Не вміли організовувати політичну та військову розвідку, з тим, щоб ударити в потрібний час і в потрібному місці. На жаль, звиклі битися в чистому полі, не володіли мистецтвом сучасної їм війни і нічого не могли протиставити тактичної системі хрестоносців, побудованої на системі потужних замків, брати які теж дуже довго не вміли. p align="justify"> Дуже, дуже багато походів наших військ безславно закінчувалося безрезультатною облогою лицарських замків. До того ж, ці походи не мали яскраво вираженої рішучої мети, а будувалися за принципом: вплутаємося в бій, а потім видно буде. p align="justify"> Не можна не згадати і про прагматизм князів, який, у нашому розумінні, межував з безпринципністю і прямою зрадою. Правда, у них було своє розуміння. Сучасного поняття національних інтересів, патріотизму, заснованого на культурно-етнічну єдність, в той час не існувало. Князі легко переходили на бік хрестоносців, якщо розраховували на їх допомогу в боротьбі за владу. І не щадили рідної землі, зраджуючи її вогню і мечу заодно з братами-лицарями. Та що говорити, якщо Вітовт чотири рази (у 1384, 1390, 1398 і 1404 рр..) Віддавав Жемайтію Тевтонському ордену! Що поробиш, коли в той час піддані сприймалися князями як розмінна монета, і хто вони були - одноплемінники, одновірці, свої, чужі - не мало ніякого значення. Головним було - завоювати і утримати владу. p align="justify"> Дві держави, Королівство Польське і Велике князівство Литовське, тривалий час діяли проти Орденів порізно. Причому, Польща довгий час керувалася своїми вузьконаціональними інтересами, прагматично використовуючи військову міць ВКЛ. Союз 1325 вилився в спільні походи на Бранденбург, політична і військова ціна яких була вельми сумнівною. Коли Польща порахувала для себе потрібним, вона без жалю кинула напризволяще свого колишнього союзника і уклала в 1337 р. світ з Тевтонським орденом. Таким шляхом не те що перемогти, а й протистояти хрестоносцям було неможливо. p align="justify"> Тільки в кінці XIV століття, після тривалого періоду чвар, боротьби за владу, в тому числі і на стороні Орденів, Ягайло і Вітовт нарешті об'єднали свої зусилля, застосували на практиці те, чому навчилися у хрестоносців, і в епохальної битві під Грюнвальдом нарешті поставили крапку в двохсотрічної історичній драмі протистояння Орденів і слов'янських держав.
Список використаних джерел
1. Беларускія летапіси и хронікі [Текст]/Беларускі кнігазбор; пад Ред. В. Чамярицкага. - Мн.: Беларускі кнігазбор, 1997. - 432 с. p align="justify">. Буровский, А. Росія, якої не було - 2. Російська Атлантида [Текст]/А.Буровський. - М.: Бонус, Олма-Пресс, 2001. - 367 с. p align="justify">. Вартберг, Герман. Лівонська хроніка (Die livlandishe Chronik Hermann `s von Wartberge. Aus dem Lateinichen ubersetzt von Ernst Strehlke. B...
