й мові
Питання про омонімії здавна приваблював до себе лінгвістів і філософів. Іноді зазначалося, що наявність омонімії суперечить логічності мови, єдності знака і значення, основному «закону мовного знака». [10; с.31-40] Інтерес до вивчення омонімів, їх походженням і розвитку в окремих мовах, а також в сім'ях і групах споріднених мов, до вивчення функцій омонімів, їх типів і умов їх збереження та вживання в тій чи іншій мові то розгорявся, то слабшав і навіть згасав в різні періоди історії науки про мову. «В даний час, - свідчить академік В. В. Виноградов, - проблемі омонімії надається дуже велике значення в найрізноманітніших лінгвістичних концепціях і в самих різних областях лінгвістичного дослідження. [19; c.3]. Коло питань, пов'язаних з омонімією, дуже широкий: способи розмежування і виділення омонімів - семантичні, морфологічні, словотвірні, синтаксичні - на основі відмінностей у формах сполучуваності, реакція мови на омонимию, втрата слів чинності омонімії, усунення омонімії шляхом лексичних запозичень, нерегулярні, зумовлені омонімією зміни звукової форми слів, перетворення морфологічного складу слів для уникнення омонімії, новоутворення у прийомах поєднання морфем і слів, породжуваних »боротьбою« омонімів, що затримує дію фразеологічних висловів при відмирання омонімів, ступінь »терпимості" різних мов до омонімії, явища аттрактаціі або контамінації при омонімії, диференціація значень у омонімів і омонімічних форм, структурні відмінності між омонімією і полісемією, межі можливості омонімії в системі знаків і багато інше.
У мовознавстві вивчення проблеми омонімії, розпочате ще в епоху пізнього середньовіччя (в ХVI і XVII ст.), велося не тільки з лексико-семантичною, а й зі структурно-граматичної, а також зі словотвірної точок зору . Ще в першій чверті XIX в. І. Ф. Калайдович в своєму «Досвід правил для складання російського похідного словника» висував як основу розмежування омонімів (поряд з ознаками семантичної роз'єднаності або нез'єднувальності значень) відмінності у формах синтаксичної сполучуваності (наприклад, для дієслів - в управлінні) і в способах утворення похідних слів. Так, той же Калайдович пропонував вважати різними словами - внаслідок противопоставленности їх граматичних властивостей - також три дієслова заговорити: «I. Заговорити - »почати говорити«- Вимагає вин. речі і не має пасивного дієприкметника. II. Заговорити - »розмовою втомити«- Вимагає знахідного особи і родового з прийменником до (заговорити його до непритомності). III. Заговорити - »заворожити«- Вимагає або вин. речі з родовим приводом від або знахідного особи і вживається в пасивному причасті (заговорити рушницю, заговорити кого від чого, рушницю змову) ».
Необхідність вивчення омонімії викликається також і потребами прикладної лінгвістики. За словами Малаховської Л.В.: «Омонімія є прояв того особливого властивості мовного знака, завдяки якому різним означуваним можуть відповідати тотожні означають» [42; c.3] У силу цього омонімія представляє собою певну перешкоду в процесі комунікації. Часто слухає виявляється у скруті, - яке з декількох різних значень, що виражаються даної мовної формою, буде правильним для чіткого розуміння. Труднощі можуть виникати не тільки у слухача, як зазначала, наприклад, О. С. Ахманова, а й у говорить, що прагне будувати висловлювання так, щоб воно могло бути зрозуміле однозначно. [8; c.145] Омонімія вносить трудн...
