а стільки переклади чужеязичного тексту, скільки оригінальні перекладення, своїм характером явно вказують на авторську приналежність перекладачеві.
Мотиви іншомовної літератури звучать у Пушкіна в таких творах, як «Кам'яний гість», «Бенкет під час чуми», «Мандрівник» і в багатьох інших. Пушкін перекладав А. Міцкевича, Дж. Беньяна, Дж Вільсона, Проспера Меріме, Мільтона.
Лермонтов перекладав в основному романтичну поезію Гейне, Байрона, Міцкевича.
.14. Переклад в XX столітті
Початок XX в. ознаменувалося великими змінами не тільки в політичному та соціальному житті країни. У літературному світі також відбувалися зміни. М. Горький розробив грандіозний план ознайомлення вітчизняного читача з найбільш видатними пам'ятниками світової літератури. Для цієї мети було створено в 1919 році спеціальне державне видавництво Всесвітня література. З самого початку роботи цього видавництва виникла проблема розробки нових принципів передачі іншомовних текстів, яка супроводжувалася критичної переоцінкою спадщини, залишеного попередньою традицією.
Академіки, професори і письменники, залучені М. Горьким, - згадував К.І. Чуковський, - розглянули найпильнішою чином старі переклади ... і прийшли до дуже сумного висновку, що за винятком рідкісних випадків старі переклади в своїй більшості нікуди не годяться, що майже всі переклади потрібно робити заново, на інших - строго наукових підставах, що виключають колишні методи безпринципною кустарщини.
Досить тривалий час переклад підпорядковувався авторського тексту. Перекладач зобов'язаний був зберегти стиль оригінального тексту. Поет-акмеист Гумільов писав: «перекладач поета повинен бути сам поетом, а крім того, уважним дослідником і проникливим критиком, який, вибираючи найбільш характерне для кожного учасника, дозволяє собі в разі необхідності жертвувати іншим. І він повинен забути свою особистість, думаючи тільки про особистості автора. В ідеалі переклади не повинні бути підписними ».
Оскільки головним гріхом попередників багато хто вважав свавілля стосовно оригіналу (досить згадати версії Іринарха Введенського, часто фігурували в ті роки як зразки неприпустимою вольності), до 30-м рокам отримала певне поширення тенденція, затавровані противниками як прояв академічного формалізму і буквалізму. Суть її полягала в прагненні передавати всі елементи форми першотвору, проводившем часом до копіювання всіх його мовних особливостей. У найбільш закінченому вигляді вона була представлена ??в теоретичних положеннях і перекладацькій практиці Євгена Львовича Ланна (1896-1958), переводили в основному американську й англійську прозу, а також деяких інших літераторів. Крім декількох перевидань старих перекладів, в радянський час, аж до 1950 року (коли вийшли переклади Лавки старожитностей і Мартіна Челзвіта, зроблені Н.А. Волжиной і Н.Л. Дарузес з інших перекладацьких позицій), переклади Ч. Діккенса зосереджені були в одних руках і здійснювалися під керівництвом Є.Л. Ланна.
У редакторській і перекладацької діяльності Е. Ланна є свої позитивні сторони: ініціатива і почин; точність, коли не переходить в буквалізм; кропіткий підготовчий аналіз тексту, при якому відзначені, хоча і не подолані, багато труднощів; нарешті, велика робота з очищення від всяких вольностей, властивих старим перекл...
