оводі, коли клієнт і його співрозмовник (і) гуляють по парку, оглядають виставку і т. д. Наприклад, перед відкриттям саміту ОБСЄ (2010) всі глави делегацій в окремому залі протягом 20 -30 хвилин могли поспілкуватися між собою в неформальній обстановці. Зрозуміло, що особисті перекладачі керівників впритул слідували за своїми принципалами і при необхідності допомагали у спілкуванні з учасниками саміту. У такій ситуації взагалі не виникає питання - ходити чи ні. Перекладачеві доводиться ходити за оратором під час практичних тренінгів або демонстраційних показів, коли йде активне спілкування ведучого з учасниками та постійне переміщення від одного експоната до іншого. При цьому пересування перекладача залежить від положення лектора, щоб добре його чути, бути обличчям до аудиторії і при цьому не загороджувати собою експонати.
Але в більшості випадків при послідовному перекладі в залі, особливо за наявності мікрофонів, спостерігаються ситуації, коли оратор сидить, стоїть чи ходить, а перекладач може спокійно сидіти за столом, вести записи і переводити в мікрофон, завжди перебуваючи обличчям до аудиторії.
Рада жестикулювати разом зі спікером взагалі абсурдний. По-перше, послідовний переклад - це переклад переважно смисловий [12: с. 36], і акцент ставиться на передачі інформації, а не жестів і рухів оратора. Треба визнати, що при усному перекладі неминуче втрачається або, принаймні, тьмяніє ораторський блиск, якщо такої і є, у виступі клієнта. Чи повинен перекладач бути або прагнути бути актором, тобто наслідувачем оратора? А якщо доповідач не блищить ораторськими здібностями, не вміє поводитися перед аудиторією, заїкається на кожному слові? Що робити перекладачеві з добре поставленим голосом і вмінням поводитися перед публікою? Говорити гугнявим голосом, згорбившись, як оратор, і заїкатися при перекладі? А якщо це сприймуть як пародію і образяться?
Очевидно, так себе вести професійному перекладачеві не можна, і незалежно від наявності або відсутності ораторських здібностей виступаючого публіка сприймає його виступ у виконанні перекладача, який має свою манеру перекладу і в цій порівняно нейтральною манері переводить висловлювання своїх клієнтів. Так, наприклад, А. Грейвс (Alison Graves), штатна перекладачка Європейського парламенту, зазначає, що, з одного боку, перекладач зобов'язаний точно і вірно передавати слова оратора, навіть якщо оратор вживає грубу або нецензурну лексику. З іншого боку, при усному перекладі подібних висловлювань існує реальна небезпека «перегнути палицю», тому професійні перекладачі в таких випадках завжди кілька згладжують гостроту оригінального висловлювання [2] .
Зрозуміло, що прагнення перетворити перекладача у майстри пантоміми являє собою вищу ступінь «непрозорості» перекладача, неприйнятну у сфері професійного усного перекладу. Хоча концепція «прозорості» усного перекладача також не витримує перевірки практикою. Як можна взагалі вести мову про «прозорість» усного перекладача, коли він весь час чисто фізично присутній в процесі комунікації, будь то в якості голосу в навушниках учасників зустрічі при синхронному перекладі або ж людину з плоті і крові при послідовному перекладі? Ми чуємо його голос, інтонацію, вимову, бачимо манеру триматися. Коли перекладач бере слово, практично всі слухачі дивляться то на нього, то на екран (якщо є презентація), а не на доповідача, і про «невидимості» перекладача взагалі не може йти мова.
Ступінь в...
