альності і десеміотізація мови - безперервно взаємодіють і доповнюють один одного. Реалія стає знаком себе в тій же мірі, в якій знаковість мови сходить ні, відкриваючи місце внезнаковое присутності. Входження внезнакового в мову є одночасно акт виходження мови з себе, пауза, пробіл, замовчування, вказівка ​​на те, про що не можна говорити і що саме говорить про себе своїм присутністю. Те, що не позначається у мові, показує в ньому себе, або, згідно ще більш сильного твердженням Л. Вітгенштейна, "те, що може бути показано, не може бути сказано ". (6)
У такому знаку, як "", мова показує свій кордон, а за нею - ту переважаючу область світу, яка не може бути сказана всередині мови, але може бути лише відображено. Тим же шляхом, яким "" входить у мову, мову сам виходить з себе, користується лазівкою між лапками, щоб вийти у позамовних простір. Припиняючи давав говорити, мова тепер починає показувати, діяти як індекс, указка, націлена на позамовною контекст. "" Якраз і знаходиться на кордоні сказиванія в мові (знаком чого є лапки) і показиванія того, що лежить за межею мови і є умовою його існування.
Тому невірно вважати, що всі входи і виходи з мови є тільки ілюзорними, тільки знаками самої мовної гри. Це означало б повну одномірність і соліпсизм мови, її перетворення на "глухонімого". Входи і виходи з мови, зрозуміло, утворюють частину його структури, подібно до того, як двері і вікна належать до структурі будівлі. Але якщо ці входи і виходи нікуди не ведуть, якщо будівля не повідомляється з вулицею, площею, простором за межею будівлі, значить, саме роль будівлі воно і не може виконувати. Точно так само мова не може виконувати свою роль, якщо всі входи і виходи з нього виявляться лише декораціями, фальшивими зображеннями на сцені. Мірою своєї умовності мову зобов'язаний тому, що безумовно простирається за межами мови; та й саме визначення мови як "Гри" можливе лише в рамках її розрізнення з не-грою. Тільки життя на входах і виходах, інтенсифікація самого двостороннього процесу семіотизації-десеміотізаціі, робить мову по-справжньому захоплюючою грою, в якої можливе не тільки грати, але й вигравати, "набувати світ ". (7) Зрозуміло, в спробі позначити" "можна перебирати багато імен, у тому числі "буття", "сутність", "Ніщо", "порожнеча", "основа", "Нескінченне", "безіменне", "дао", "differance" - І така гра заміщень може тривати нескінченно довго ... Але вона лише тому й триває, що живе надією на виграш, на набуття єдиного імені, яке саме є те, що воно іменує. "" - Це і є чистий виграш мови, точка розриву семіотичної ланцюга, коли гра нескінченних замін і підстановок серед імен припиняється з появою дійсно привілейованого імені - явища, яке само дає собі ім'я, стає ім'ям самого себе.
3. Природа як внутрікультурний феномен.
Постструктуралізм, як відомо, принципово відкидає такі внезнаковое, фізичні та одночасно "Метафізичні" даності, як "початок" (походження під часу) і "присутність" (на...
